Людмила Когут - Свої… Чужі…

Нарешті підготовчі роботи були завершені і наступила урочиста частина – усі йшли до церкви, яка стояла в центральній частині села. Усміхнені молодята очолювали величну весільну ходу і зупинялися навпроти кожного подвір’я та чемно вклонялись усім, хто вийшов подивитися на багатолюдний яскраво вбраний радісний кортеж.

Такої великої кількості приїжджих на своїх теренах селяни ще не бачили, і тепер ця церемонія для них виглядала як виняткове святкове дійство, майже театральна вистава. З кожного подвір’я лунало: «Най вас Бог благословляє!», «Хай вам щастить!», «Многії і благії літа»…

Усе говорило про щирість і доброту місцевого люду, який жив далеко від міста, і в цей час не переймався проблемами незнайомого жорстокого урбанізованого світу, що вирував за обрієм…

Коли Іванко йшов до шлюбу, його мама так плакала, що інші її діти і чоловік Євген напівжартома звертали їй на це увагу:

– Марічко, – тихенько шепотів чоловік, – заспокійся, усе буде гаразд. От побачиш, весілля пройде на вищому рівні. Ти ж знаєш, що ми зробили усе можливе, а неможливе залишимо на Бога. Не хвилюйся… Я тебе прошу, перестань плакати, бо вже люди дивляться на тебе…

– Мамо, припиніть, будь ласка… Ну що ви заводите плачі і наганяєте на себе і на нас жаль? Він що, бознакуди їде? Та одружується ваш син і влаштовує особисте життя. Радіти треба, а не нервуватися. Давно вже йому пора було це зробити. Нарешті він розв’язав нам весільний мішок, тепер і ми можемо за ним, найстаршим…

– Я вам дивуюсь, мамо! Усі навколо такі веселі, а вам мало що бракує, щоб ви не затужили. Зрозумійте, що Іванко йде не у в’язницю, а лише до шлюбу. Та добре, що їде до столиці, а не за кордон чи в якусь далечінь! Скучите за ним, то поїдете в гості до нього… Та й ми будемо мати в кого зупинятися. Не сумуйте, все буде добре…

Донька Ірина зауважила трохи ображено:

– Взагалі, мамо, так плачуть за доньками, а не за синами. Я хочу бачити, чи ви за мною і Світланою так будете проливати сльози, як за своїм улюбленцем, Івасиком.

Марія нічого не відповідала, тільки подумки доводила до них:

– Говоріть, говоріть! Побачите і відчуєте, як у вас будуть власні діти. Я вам бажаю такого сина, як мій Іванко. Півсвіту обійдеш і не знайдеш подібного… Золота дитина…

У церкві голці ніде було впасти, гості стояли один біля одного і, затамувавши подих, спостерігали за молодятами. Євген ніжно підтримував дружину під руку, вона цілком довірилась йому і навіть не дивилася собі під ноги, її погляд був повністю прикутий до вінчання сина. Марія тішилася, що урочистість відбувалася в цій старовинній дерев’яній церкві, де брали шлюб ще її дідусь і бабуня, а потім і батьки, а пізніше і вона зі своїм чоловіком. Образи цієї церковці чули молитви не однієї тисячі людей, бачили без ліку сліз і плачів, як від радості, так і від горя.

Нині ж був чудовий літній день, і вся церква ніби палала від сонячних променів, які сміливо пронизували кольорові вітражі, встановлені майже під дзвіницею.

У такому яскравому освітленні молодята виглядали як білі ангели, бо наречений так само був у світлому костюмі. Усі присутні весело перешіптувались в очікуванні цікавого і радісного весілля, до цього спонукало все: і святковий настрій молодят, і гарна погода, і бажання самої родини. Батьки молодого – вже поважного віку, а бабуня, на подвір’ї якої відбувалось весілля, і зовсім старенька. Та тепер усі родичі були задоволені: нарешті дочекалися цієї приємної і хвилюючої події.

Вони довго готувалися до урочистості та весілля, але воно, як і все в нашому житі, пролетіло за мить…

Ще в пам’яті лунала запальна весільна полька, і гості з приємністю згадували, як радісно кружляли у швидкому танці під заворожуючий спів скрипки і звук бадьорих акордів баяна…

Танцювали на дерев’яному настилу, який відігравав роль підлоги. Свіжотесані та гибльовані дошки приємно пахли живицею. Особливо це відчувалося вночі. На той час гості вже отримали повне задоволення від щедрого частування, а тепер на додаток вони, ніби навмисне, були оповиті п’янким і незвичним запахом свіжої деревини. Та найбільше, що вражало усіх присутніх: ні з чим незрівнянний небесний килим – темносиній, майже чорний, на якому, під пильним чергуванням яскравого молодого місяця, низько висіли великі золотаві зірки літнього нічного неба. Вони ніби підморгували танцюючим і додавали їм романтичності й наснаги, і пари знову й знову кружляли у вальсі під мелодійний плач саксафона, яким майстерно володів приїжджий міський музикант…