Людмила Когут - Свої… Чужі…

А в проміжках між танцями місцеві співачки багатоголосо виводили свою улюблену:

Це було чудово… Але й воно минулось, мов казковий сон. Непомітно для всіх підкрався сумний момент прощання. Молодята розібрали весільні подарунки і поскладали в машину, щоб відвезти цей скарб на нову квартиру, у столицю. Мама молодого виносила з хати пуховий коц і подушки, які власноруч зробила бабуня. Сестри несли пакунки із простирадлами, рушниками та різним домашнім дріб’язком, який мама завчасно купила для свого сина у придане. Вона так обдаровувала його, ніби видавала заміж доньку, а не одружувала сина.

Прощання в родині було напіввеселе, напівсумне. Молодь жартувала і сміялась, мама і бабуня плакали, а зажурений тато ходив за ними крок у крок і заспокоював їх обох. Нарешті молодята завели машину, з усіма розцілувались і щодуху поїхали у своє нове життя…

Тато, мама і бабуня, добре розуміючи, що на сьогодні їхня головна роль уже зіграна, раз за разом важко зітхаючи, пішли відпочивати, молодше покоління залишилось у літній кухні і продовжувало святкування, тепер уже без головних героїв цієї події, і тішилось тим, що літо – чудова пора для весілля.

Тридцять років тому…

Був подібний лагідний день, Марія і Євген їхали до родини. Причин для поїздок у батьківські краї було більше ніж достатньо: хрестини, уродини, весілля, похорони, поминки… Того разу вони їхали з радістю: їх також запросили на весілля.

…Два дні забави проминули у швидкій круговерті. У голові ще звучали голосні мелодії коломийок, а вони вже мусили повертатися до міста. Їхали завантажені, колеса машини аж прогиналися від ваги.

Чого тільки не надавали «своїм містюхам» батьки і двоюрідні сестри, брати, тітки і вуйки: і різні смаколики з весілля, і сало та смалець зі шкварками, і бульбу та буряки з морквою, і самогон та безліч банок із капустою, огірками і помідорами від різних господинь із великої дружньої родини.

Єдине, що їх гнітило при спілкуванні з родиною, а потім різко псувало настрій, – питання про дітей.

Не було ні однієї людини, яка б напівжартома не спитала: «Марічко, а коли ви вже нарешті назбираєте грошей і купите собі дитинку?»

Вона не знала, як мудро відповісти всім цікавим зазирнути в її подружнє ліжко, щоб їх не образити і не зруйнувати нормальні родинні стосунки. Але завжди після цих питань у неї залишався неприємний осад на душі. Подумки намагалася себе заспокоїти:

«Вони ж питають не зі зла, а так – з цікавості… Певно, переживають за нас?! Та навіщо ранити серце і задавати питання, на які важко дати правдиву відповідь? Вони ж повинні розуміти, що не про все можна запитувати. Є речі, про які не розповідають і, тим більше, не виносять назагал, та ще й при забаві…»

У них було майже, як у казці: жили вони у шлюбі більше ніж десять років, і все в їхній родині було добре, крім одного – не давав їм Бог дітей. Які тільки ліки вони не приймали, у яких санаторіях не лікувались – результат був нульовий.

– Геню, я люблю їздити до родини, але я втомилась жартувати на тему нашого батьківства. Візьмімо дитинку у притулку. Дивись, скільки є випадків, що нормальні батьки гинуть в аваріях або, бідолашні, розбиваються на машинах, а малесенькі дітки залишаються сиротами. Я хочу взяти собі дівчинку. Будемо мати для кого жити…

– Коли ти готова до такого кроку, я не маю нічого проти. Мені вже за тридять, як ще трохи зачекаємо на своїх дітей, а в нас нічого не вийде, то й чужих пізно буде брати на виховання, бо ми вже й самі, напевно, не схочемо…

Минув місяць роздумів, і схвильовані вони переступили поріг дитячого будинку. Євген тримав великий пакет із різними цукерками та шоколадками, Марічка – пакунок з іграшками, бо йшли знайомитися з дітьми і не випадало прийти з порожніми руками.

Приміщення було сірим і безрадісним. І хоча працівники ретельно намагалися створити тут сімейну та затишну атмосферу, їм це не вдалось. Навіть стіни, прикрашені численними плакатами, дешевими ілюстраціями та картинами, на яких було змальоване щасливе дитинство видуманих дітей, видавали нагору дух казарми для маленьких «державних в’язнів».