Людмила Когут: Якби все розпочати заново?

Актова зала поволі заповнювалася. З неймовірною швидкістю з тихого барвистого людського квітника ставала схожою на дзижчащий вулик, в якому з дикими криками від захоплення кидались одна до одної святково вдягнені дівчата, дівиці, жіночки. Хлопці ж, парубки та чоловіки зустрічали своїх знайомих більш стримано, поважно потискуючи один одному руки та дружньо поплескуючи по плечах. За короткий час у приміщенні утворився некерований безлад зі сміхом, вересками, зойками і гучними гупаннями сидіннями крісел…

У школі була довгоочікувана зустріч однокласників. І цим пояснювалось усе. Нарешті всі зручно розсілись і поволі затихли. На сцену вийшов директор школи.

Це був імпозантний і гарний чоловік, на якого із захопленням дивилося все жіноцтво, присутнє в залі, починаючи з його відданої заступниці і правої руки Євгенії Михайлівни Кисіль, усіх решта вчительок, сьогоднішніх старшокласниць, колишніх випускниць і закінчуючи невибагливими прибиральницями, які скромно вмостилися в останньому ряду шкільної актової зали, сиділи тихенько, як сірі мишки в коморі, та із задоволенням і неприхованим зацікавленням споглядали святкове дійство, на яке вони прийшли з власної волі, а не з примусу.

…У навчальному закладі панувала атмосфера дружньої співпраці та активного колективного життя, що в подібних освітянських установах траплялося не так часто. Безперечно, у цьому була заслуга мудрого керівництва Віталія Андрійовича Кондратюка, якого позаочі всі ніжно називали «Наш Вітьок» або «Кіндрат».

Після його короткого та ненудного виступу розпочався святковий концерт, на якому демонстрували своє незгасле молодече завзяття випусники попередніх років і теперішні школярі. Емоційно налаштований зал сприймав виступи на ура. Всі були щасливі та піднесені.

По закінченні урочистої частини та концерту веселі випусники згуртувалися по своїх класах та голосною і різнокольоровою юрбою пішли в «придворний» ресторан. Дирекція школи постійно використовувала його для проведення випускних вечорів, відзначення днів народження, ювілеїв та інших визначних подій, які згуртований і «перевірений у боях» учительський колектив відсвятковував за спільною чарчиною. Шеф ресторану був найближчим другом керівника навчального закладу. І це все пояснювало. Ресторан мав великий прибуток, а колектив школи – надзвичайну приємність. Вигода була взаємною…

Клас, про який мовиться, залишив стіни школи п’ять років тому.

І от тепер за урочистим столом зібралися люди, в яких за спиною вже був певний життєвий досвід. Більшість із них закінчили навчання в інститутах, технікумах, училищах, а хлопці відслужили армію і почувалися справжніми чоловіками.

Тамадував у них, як повелося з давніх-давен, староста класу. Він упевнено сидів поруч зі своєю дружиною, яка колись вчилась із ним у школі. Одружились вони два роки тому. Загалом же з цього класу побралися п’ять пар. У такий визначний ювілейний день вони всі були присутні. Решта з однокласників, хто був одружений з «чужинцями», прийшли на вечір без своїх «подружніх тягарів». Та й ті однокласники, які ще не встигли зв’язати себе намертво тісними путами Гіменея, на цій вечірці так само були без пари. Забава мала надзвичайно своєрідну емоційну тональність. Всі занурились у спогади веселого юнацтва, сміялись, «дерли один з одного лаха». Майже в усіх була компанія для танців і пиття чарки «на брудершафт», симпатія для поцілунків і, можливо, ще для чогось (після закінчення торжества), бо всі вже виросли і те, що «заборонялось» колись, тепер було у самий раз.

Як на вечірці зменшувалося кількість пляшок з горілкою й вином, то розмова ставала відвертішою, голоснішою, теплішою. Згадували, як «Вітьок» прийшов до них у школу, коли були у старших класах. Тоді молода завучка, як вони з теплотою говорили про неї «Женька Кісилиха», викладала хімію. Вона прийшла у школу на декілька років раніше, ніж «Вітьок».