Людмила Когут - Якби все розпочати заново?

– Добре! Коли перевозимо речі?

– Як переговоримо з дітьми. А як бажаєш, то можна й сьогодні, – сказав Віталій.

– Гаразд. Я зараз візьму машину і позбираю їх від бабів-дідів. Привезу сюди, то разом й поговоримо. Діти вже дорослі, повинні нас зрозуміти.

Коли Данило поїхав, решта троє ходили по хаті, як замотеличені. Віталій никав поміж двох жінок, мов султан у своєму гаремі, почувався повним дурнем. Хотів, щоб ситуація якнайшвидше знайшла розв’язок. Їх переповнювали чудернацькі почуття ефемерності від того, що сталося. Це була гра в серйозні речі, якими не жартують, але їхнє рішення було до смішного дивним і неймовірно реальним. Найчастіше зрада супроводжується гучним биттям тарілок, сльозами, криками і травмами. Вони ж вирішили помінятися подружніми парами мирно, по-дружньому. Такої чудасії не бачив ніхто.

Але повнометражна вистава під назвою «Кінець світу» почалася в родині, коли Данило привіз двох своїх доньок і двох синів Віталія. Діти були ровесниками, старшим було майже по п’ятнадцять. Вони товаришували, бо разом зростали, їхні батьки постійно спілкувалися між собою. Це тривало не один рік…

А тут!!! Новина була шокуюча. Заходилися плачем і хлопці, і дівчата. Але їм нічого не залишалось, як прийняти рішення здурілих батьків і жити за визначеним ними приголомшливим сценарієм.

Розмови, які пізніше відбулися між батьками, тещами, свекрухами, також не передати ніякими словами. Єдине, що ніхто нікого далеко не посилав. Старі батьки обливалися холодним потом, ковтали різні заспокійливі пігулки та хапалися за серце. Вони були в розпачі і цілком розбиті морально. Та інакшого вибору, ніж змиритись, у них не залишалось. Рішення закоханих було безповоротне. Старі йойкали:

– Діти, схаменіться! Аж моторошно стає від того, що ж ви таке надумали. Ну хто де таке бачив, щоб помінятися дружинами? Ну різне буває в житті. Хтось скочить у гречку, та вертається додому. А що б отак! Світ чисто перевертається догори ногами! Сором і ганьба!

– Ой лишенько! Все! Родина зійшла на пси!

– Ви ж самі батьки, та подумайте хоч про своїх дітей, ми вже не говоримо про нас, старих!

– От би ваші діточки зробили вам такий подарунок на старості літ!

– О, Господи, це неможливо витримати! А що вже люди на це скажуть, то й подумати страшно?! Діти, оговтайтесь!

Усі вмовляння і плачі старих батьків не мали ніякого впливу. Проте вони не мали на кого ображатись, тому що в ситуації, яка склалась, були винні найрідніші люди – їхні дорослі діти. Та найкумеднішим було те, що з родини ніхто не відійшов, кількісний та якісний склад залишився незмінним. Майже так, як у відомій аксіомі: «Від зміни місць доданків сума не змінюється».

Старі батьки припинили військові дії, підняли білий стяг і, важко зітхаючи, винесли свій остаточний вердикт:

– Звар’ювали, геть звар’ювали!!! Але це ваше життя, тому робіть собі, що хочете!

…Перевозилися чоловіки через два дні. Під час їхніх зборів у рідних домівках панувала безглузда, комедійно-трагедійна атмосфера. Діти ходили заплакані та мовчазні. Батьки ж, навпаки, були в гарному настрої, оптимістично налаштовані, мирно спілкувались. Жартуючи, перебирали разом нажите майно і відкладали в окрему купку речі, що мали відійти чоловікам як придане. Про них можна було знімати комедійний фільм, і він мав би величезний успіх.

Після Восьмого березня подружні пари спали в окремих кімнатах, щоб часом не зрадити нових обранців. Це був цілковитий дурдом. Раніше не один раз, тісно притулювались одне до одного десь по закутках хати, щоб не бачили діти, цілувалися. Тепер же, випадково зачепивши одне одного, проходячи поряд чи нахиляючись над речами, відсахувались, мов уражені електричним струмом. Поводились, наче не сповна розуму. Всі їхні думки були в майбутньому житті. Кохання цілком відібрало їм здоровий глузд. Діди та баби не потикалися до них, лише телефонували одне одному, маючи надію, що дітям трохи попустить і їхні божевільні примхи відійдуть у минуле, як лихий сон. Щоб сприймати це вар’ятство адекватно, нормальній людині треба було б добряче напитись. Бо лише через призму сильного сп’яніння можна було б щось зрозуміти, на тверезу ж голову – ніяк.

…Та надії батьків були марними. Сім’ї руйнувались, а вони ніяк не могли зрозуміти, чому нормальні на вигляд стосунки в родинах дітей закінчилися повним фіаско. Можливо, кохання – це поле битви, на якому виживають і перемагають сильніші?

Чоловіки допомагали один одному, як найближчі друзі. І так спішили, ніби боялись, що в одну хвилину все стане на звичні місця і з утвореного цікавого задзеркалля вони будуть змушені повернутись у сумну реальність до своїх законних шлюбних жінок.