Людмила Когут - Якби все розпочати заново?

Жартували, коли квапились, втретє завантажували свої торби та коробки і перевозили їх з однієї квартири на іншу. Нарешті все було розставлене по місцях. Їхнє життя набувало нових обертів і цілком іншого забарвлення.

Такі екстранеординарні новини поширюються блискавично.

…Через кілька днів Віталія і Євгенію покликали на бесіду в управління освіти. Але, на диво, начальник управління поговорив з ними мирно, махнув рукою:

– Ідіть! Коли вам так добре, то робіть собі, як знаєте. Лише аби робота не страждала. Віталію, але мусите оформити свої стосунки офіційно. Ви працюєте з дітьми. Та й знаєте ж, що в нас «обліко морале» на першому плані. А кохання десь дуже далеко, на десятому. Через місяць-другий доповісте мені.

У Віталія і Євгенії ранок починався із перших слів про школу і довгий день також закінчувався словами про неї. У них були однакові інтереси, хвилювання, проблеми і радощі. Не кожна людина може працювати у школі і так легко переносити шкільне життя у свою душу через призму власного світобачення. Вони були створені для школи, жили нею і одне одним.

У Данила і Дарини життя пішло цілком по-іншому. У їхніх розмовах не було місця освіті і навіть не пахло ніякими освітянськими проблемами. Через місяць Данило приніс додому свідоцтво про розлучення і поклав перед коханою на стіл.

– Даринко, спитай у Віталія, як у вас справи із розлученням. Я б просив тебе, щоб ми найближчим часом оформили наші стосунки офіційно.

Того ж літа вони таки розписались і щасливі поїхали у свій медовий місяць на південь. Данило передбачив усі родинні нюанси: щоб дати дітям повноцінний літній відпочинок, узяв для всіх чотирьох путівки в табір. Віталій повернув гроші за своїх синів. Усе відбувалося цивілізовано і сучасно.

Віталій та Євгенія також офіційно оформили свої стосунки. Спілкувались зі своїми колишніми-дружинами та колишніми чоловіками за потреби вирішення питань, що стосувалися дітей. У гості, як колись у давні часи їхньої дружби, уже не ходили. Кожен мав своє сімейне життя, але телефонували одне одному досить часто…

Коли їхні спільні знайомі випадково зустрічалися десь у місті, то перше і передостаннє слово було про родинний ребус «зварйованої сімейки» і лише останнє, зовсім куценьке, про власні справи. У цьому не було нічого дивного, бо для оточуючих розглядати чужі простирадла значно цікавіше, ніж копирсатись у власному бруді. Переконати людей у своїй правоті важко. Та правильно говорять: якщо ми самі не подбаємо про особисту репутацію, то за нас це зроблять інші, притушовуючи темними фарбами. Так було і з ними.

Доля людська непередбачувана. Але, як не дивно, життя триває навіть тоді, коли звичний спосіб життя вмирає. У них усе сталось як в індійському фантастично-казковому кіно. Вони продовжували кохати, працювати і просто щасливо жити. Невелика доза адреналіну повернула їм молодість і життєві сили. Про цю родину на ювілейній зустрічі однокласників згадали не один раз.

Подружні зміни в директора школи були майже гумористичними порівняно із трагедією, яка сталась із їхніми друзями – Любою Батіг та Орестом Коваленком.

Вони товаришували з перших класів і одружилися через декілька років після закінчення школи. Люба була бідовою з дитинства, опікувалася двома молодшими сестрами, яких виховувала замість своїх батьків. Тато був відомим жокеєм. Мама разом із ним займалася кіньми, і вони вдвох постійно роз’їжджали по усіх усюдах на спортивні збори кінників та змагання. А з часом переїхали жити в іншу область, де був великий кінний завод, на якому вони працювали. Після цього дочки зробили висновок, що коні для них дорожчі та рідніші, ніж власні діти. Але що можна сказати в цій ситуації?! Батьків не вибирають!