Людмила Когут - Якби все розпочати заново?

Цей березневий вечір був прекрасним. Із сміхом і музикою він поступово перейшов у ніч. Вони танцювали і танцювали, обмінювалися партнерами і жартували, що зроблять це назавжди. Є такі речі, про які Всевишнього треба довго просити і лиш пошепки сказати про це Лихому, як усе враз здійсниться.

Віталій запропонував:

– Даниле, а поміняймося дружинами?!

Сказав це жартуючи, але цілком серйозно.

– Добре, я пристаю на твою пропозицію з радістю. І готовий до цього хоч із цієї хвилини, – також серйозно відповів Данило.

Жінки стояли, як загіпнотизовані. Хміль ураз пропав, вони здивовано дивилися на чоловіків. Кожна хотіла того, про що домовились їхні шлюбні, але вголос своїх бажань не виказували. Чоловіки потиснули один одному руки:

– Згода?

– Нема питань! Домовились!

Віталій обняв за талію чужу дружину Євгенію і весело сказав:

– На добраніч! Даринко, ви ідіть з Данилом у нашу спальню, а ми з Євгенією – у гостьову кімнату. Ти не проти?

– Як ти вирішив, хай так і буде.

Жартуючи, пари розійшлися по різних кутках хати.

Коли ж залишилися на самоті, то під дією алкоголю і давно нагромаджених почуттів пристрасті плавний перехід від першого відкритого поцілунку до першого розстібнутого ґудзика минув блискавично швидко. Вони і не зчулись, як потрапили в палкі обійми одне одного. Шал пристрасті був подібний до грози, коли хмари збирались, збирались, небо серед білого дня стало чорнющим, але дощу все не було. І тут грянув грім, і почалася раптова злива, подібна на стихію. Хмари їхньої любові і потаємні мрії збиралися впродовж декількох років і зараз знайшли вихід… Це була суцільна лавина, шквал бажань. Вони не могли налюбитись і натішитись одне одним.

… Зранку всі спочатку почувалися незручно і тільки перемовлялися короткими репліками. А потім, разом снідаючи, їхня бесіда перейшла в рішуче обговорення спільного майбутнього. Данило почав першим:

– Ми сьогодні в незвичному становищі, але я пропоную, щоб усе вирішили цивілізовано і звільнилися з лушпайок умовностей. Віталію, я давно бачу, що моя дружина любить тебе. Коли вона щось розповідає про тебе, то просто світиться. Я не хочу бути з нею разом тільки з почуття обов’язку та без любові, бо таке життя подібне на добровільно споруджену тюремну камеру для двох чужих осіб. Час моєї любові до неї також минув. Не знаю, у чому причина?! Але зараз це вже немає ніякого значення. Я люблю твою Дарину і хочу, щоб моє кохання розкошувало зі мною, щоб його не зачіпив навколишній бруд. Я не хочу відчувати ні ненависті, ні помсти, ні жорстокості. Це ні до чого. Я не маю наміру, як хлопчисько, ховатись із своїм коханням і шукати привід, де б зустрітися потаємно. Отож, як розумні люди, дійдемо спільного висновку щодо нашого подальшого життя. Подумаємо, як усе доведемо нашим дітям і близьким, бо після сьогоднішньої ночі жити по-старому ми вже не здатні.

Дарина і Євгенія сиділи мов німі. Вчора і сьогодні вони віддали всю ініціативу в руки своїх чоловіків і не знали, як краще зробити, щоб залишитися друзями і не спалити за собою родинні мости, водночас не втративши людське обличчя.

– Ти правий! По-старому ми жити вже не зможемо, а по-новому ще не вміємо. То що робимо? – Віталій запитально обвів їх прискіпливим поглядом.

Євгенія перша порушила мовчання:

– Хоч мені й ніяково від таких раптових змін, але, правду кажучи, я щаслива, що наше кохання вийшло нагору. Мені б хотілось, щоб ми все вирішили помірковано. Безперечно, для дітей і батьків це стане суцільним шоком. Їх можна зрозуміти. Але, з іншого боку, ще трохи – і діти виростуть, у них буде своє доросле життя, вони сприйматимуть нас лише як фінансових донорів. Та й, зрештою, ми ж ніде від них не тікаємо. Сторонні ж люди мене зовсім не цікавлять. Я не збираюсь жити на догоду загалу. Я мрію про майбутнє тепер і хочу отримати ковток свіжого повітря та спробувати ще раз бути щасливою. Бо не витримаю чекати десятки літ реанімації своєї любові у теперішній родині, щоб на схилі літ розпочати новий етап життя. Незважаючи на те, що моє подружжя було непоганим, нині воно завмерло, як недоношене дитя в утробі матері. Мені трохи більше за тридцять, а я почуваюся шістдесятилітньою. Я зараз бажаю кардинальних змін! Вирішуймо, де і хто буде жити.

– Я пропоную жінкам залишатися господинями у своїх домівках. Діти ж, звичайно, залишаються також із ними. А ми йдемо по других хатах, до нових дружин, – сказав Віталій і подивився запитально на Данила.