Ніка Нікалео - Квітникарка

Так само всі радикальні настрої і впевненість у собі Вікторії, здавалося б, міцно переконаної Маріанною, як вітром здуло, тільки-но на порозі квартири з’явився її дорогоцінний Василь. Ні, звісно, вона його не прийняла! Скандалила, швиргонула той красивезний оберемок, якого в житті раніше не тримала в руках, йому просто в обличчя. А він смиренно стояв у дверях великої кімнати, де вона собі постелила, бо їй огидною була думка про їхню спальню.

– Ти вирішив, що отак просто прийдеш, і все? І якимись квітами усе залагодиш? – обурено кричала. – Ти покидьок і негідник. Затягнути якусь мантелепу в нашу спальню! Ти знищив усю віру в тебе, у любов. Я тебе ненавиджу! Чуєш? Ненавиджу! Що ти мовчиш?

– Я винен. А що я ще маю казати? Визнаю, що винен. Але то сталося для мене самого незрозуміло як, – виправдовувався чоловік.

Він стоїть у проході, спершись об одвірок. Погляд його карих очей безтурботний і невинний. Хвилясте довге волосся на чубі й вистрижені вилиці, як то зараз у тренді, роблять його вигляд ще більш беззахисним і спантеличеним. Дивиться, як підліток, що накоїв несвідомо якихось пакощів.

– Вона тебе зґвалтувала у тебе ж удома? У нас удома! – закричала обурена жінка. – Ти зовсім мене за дурну маєш?

– Не так. Послухай… То я заїхав додому за папкою з необхідними документами. Забув її вчора. А нині терміново треба було перед святами підписати, – говорив переконливо й упевнено. – А вона якось за мною ув’язалася і зайшла до квартири. Та й не було нічого! То ти все не так зрозуміла, неправильно побачила.

– Ага? То не вір очам своїм?! – оскаженіло вигукнула Віка, у її голосі бриніли сльози.

– Так! Вона просто хотіла подивитися красивий старий будинок. Казала, що ніколи в таких усередині не була… Ну, я, раз уже вона зайшла, почав розповідати про нас, про тебе й сина. Я не думав, що вона почне мене зваблювати!

– Капець, який бідний! А хто вона така? – скаженіла дружина, вимагаючи детальних пояснень.

– То моя нова секретарка. До дідька нахабна дівка. Селючка. Попросилася підробити, бо їй на життя не вистачає. Студентка ще, – пояснив Василь. – Я не знаю, як мені то зробилося, я навіть не зрозумів, як у ліжку опинився. Вона сама все зробила, Вікуль. Не злися! Нічого не було.

– Секретарка! Як це дешево й банально, – плакала від жалю до себе Вікторія. – То що я бачила? Поясни, будь такий добрий.

– Ну, що? Що ти бачила?! Вона кинула мене на ліжко й почала роздягатися…

– Фу, тільки давай без цих огидних подробиць, – їй защеміло у серці, і знову набігли сльози на очі.

– То така дурня з мого боку. Я ж нічого такого навіть не планував, Вікулю! Я люблю тебе. Ми ж родина! У нас син. Спільні плани на майбутнє. Будь мудрою, зрозумій мене, мала.

– Не треба казати «мала»! Я то ненавиджу. Уже казала тобі неодноразово, – її зараз дратувало все, що говорив і як говорив.

– Ну, Вікулю, дорога моя. Вибач мені. Що маю зробити такого, аби ти мене вибачила й забула всю цю дурню? Я ж ненавмисне. І взагалі приготував тобі подарунок на Великдень. – Він витяг із кишені подарунковий сертифікат на п’ять тисяч гривень в один із торговельних центрів Львова.

Віці хотілося завстидати його за те, що не обрав щось сам, адже їй стільки всього потрібно. А вмить подумала, що зробив правильно, бо їй стільки всього потрібно, що сама не знає, з чого почати. І така велика сума – то справді для неї багато. Ніколи їй на себе стільки грошей не давав. А взагалі, що він собі таке подумав: що можна її купити?! І вона з погордою швиргонула пластикову картку від себе в бік розкішного букета квітів.

– Я тепер зайти туди не можу. У той твій любовний альков! – скаржилася, що мусила постелити собі у великій залі, де на вікнах навіть штор не було, лише вигадливо почеплені ажурні фіранки.

– Ну, які дурниці, люба! Там нічого такого не відбувалося, щоб могло тебе так пригнітити. Ти сама собі це придумала.

– Я нічого не придумала! Не обманюй мене.

По мірі того, як він це пояснював, то наближався до дружини все ближче й ближче. Ходив довкола, наче кіт, намагаючись її пригорнути до себе. А вона відштовхувала його: спочатку різко, з агресією, але згодом усе слабше і слабше. Троянди, трохи осипані, лежали на підлозі біля старезного, із позолотою і вензельками кахельного австрійського каміна. Червоні пелюсточки віялом розкинулися по світлому, у тон меблів, килиму, наче крапельки крові…

– Іди геть! – кидала після кожного його пояснення, їй переверталася свідомість.

– Ну, вибач мені. Ти моя єдина! Я тільки тебе люблю. То все не я, тобто я хотів сказати, що це не почуття, – ухопив її врешті в обійми й поцілував.