Ніка Нікалео - Квітникарка

– Три тисячі сто євро, – порахували дівчата.

– А ти молодчинка! Часу не гаяла. Звідки стільки взяла?

– Ти будеш сміятися… Але я пекла торти для кафе по сусідству тут, на Коновальця. Тобто печу. Ну, там маковий, горіховий, струдлі всілякі… За старовинними рецептами бабусі. Вона в мене була полячкою, а вони особливо вправні колись були у випічці, – сором’язливо пояснила Віка, наче зізнавалася у якомусь недобропорядному вчинку.

– Так, кращі лише французи, – усміхнулася подруга. – Ну, на перший час тобі справді вистачить. Якщо ти й далі будеш постачати їм свої торти, то зможеш підтримувати себе якийсь час. А як твої архітектурні мрії і плани звести нові замки, га?

– Але я ще не вирішила, чи…

– Ти готова й далі терпіти це знущання? Після усього того, що ти бачила?

– Я не знаю…

– Ну, ти оригінальна особа. А я вже хотіла запропонувати тобі місце в нашій майстерні, в офісі…

Ця ідея Вікторії дуже сподобалася. Робота дала б можливість їй виходити в люди, забути про свої скривджені почуття і гідність жінки. А ще… мрії, втілити їх. Але вона вагалася, страх, наче обценьками, схопив її за горло й душив.

– Розумієш, я не знаю, чого хочу насправді. Одна частина мене хоче втекти від усього цього будення. А інша боїться, їй страшно, їй усе зрозуміло тут і відомо. Мозок підказує, що треба примусово щось змінювати… А я? Де там моє справжнє «я»? Чого мені хочеться і потрібно? – пояснила свої вагання і сумніви Вікторія. – Почуваюся так, наче в мене роздвоєння особистості. Наче я проживаю не своє життя. І мені дуже некомфортно від цього. Розумієш?

– Так, – упевнено відповіла Мар’янка. – Ти завжди почуваєшся так, коли не приймаєш рішення і не береш на себе всю відповідальність за них.

– Не думаю. Це щось інше. Щось більш глибоке і важливе, – не погодилася Вікторія. – Я не почуваюся сама собі господинею, розумієш? Мені здається, що я приймаю не ті рішення, які насправді мені хочеться. Але обставини такі, що я змушена.

– Припини! Відсьогодні приймай рішення сама. Стань вільною у виборі! Відповідай за себе сама.

Вікторія усміхнулася. Вона зрозуміла, що подруга таки не второпала, про що та говорила. Але рішення спробувати самій робити вибір їй сподобалося:

– Спочатку на півдня, гаразд? Щоб я Назарчика зі школи могла забирати.

– Ну, нарешті! Назарчику – десять. Він зможе й сам знайти дорогу додому, Віко. Не утруднюй. Тобі зараз буде вкрай необхідно багато працювати.

– Я не зможу.

– Зможеш.

– А що я скажу Василеві, коли він прийде?

– Ти послухаєш те, що він буде брехати тобі. А потім мовчки виставиш його за двері.

– Чоловіки тоді йдуть назавжди. Я десь про таке читала, – боязко повідомила Віка.

– Ох… Як з тобою складно, – видихнула Мар’яна. – То нехай іде! Він тобі не потрібен з усіма його дівками. Він знахабнів до того, що почав приводити їх у твою ж квартиру. Ти сповна розуму? Забудь його ім’я. Зустрінетеся в суді.

– У суді? Якому суді?

– Ну, не хочеш з ним розлучатися – не розлучайся. Але тоді й на аліменти можеш не розраховувати. Він ними буде тебе тероризувати. А по закону заплатить стільки, скільки суд призначить, перевіривши всі фінансові документи його фірми. Зрозуміла?

– Мені від нього нічого не треба! – з погордою заперечила Віка.

– Ха! Ха-ха, – розреготалася Мар’янка й налила собі у келих іще вина. – Твій Васько завжди мене недолюблював. І тепер я його розумію. Де ти поділа увесь той мотлох, ту постіль зі спальні?

– Ось, лежить у мішку біля дверей у передпокої, – здивовано відповіла інша.

– Пішли, розведемо багаття! Бери усе, що тобі про нього буде нагадувати. Усе! Фотки, його недолугі подарунки, інші якісь речі, що будуть пробивати тебе на сльозу. А такого в тебе точно небагато.

– Небагато, ти права, – захитала головою Вікторія.

І вони вдвох, схопивши увесь непотрібний колишній зміст життя Віки, палили його на задньому подвір’ї. Невеличкий п’ятиквартирний будинок був напівпорожнім. Лише сусіди з горішнього поверху, а були це студенти-іноземці, боязко визирнули у вікно на веселе полум’я і, ані слова не зронивши, забралися займатися своїми справами. Молоді ж жінки розважалися на повну: увімкнули рокові композиції на балконі кухні, що виходила в сад, і під них влаштували танці довкола вогнища.

– We will, we will rock you! – дуетом співали Мар’яна та Вікторія.

Вони підкидали різний мотлох у яскраве багаття, розповідали одна одній смішні історії, що сталися зі знайомими подружніми парами, і реготали на всю горлянку. Усе це було більше схожим на істерію, аніж на стрес, який пережила Вікторія.