Ніка Нікалео - Квітникарка

– Ото ж бо й воно! Дуже даремно, що не давала!

– А що? Треба було? Ти мене спеціально зараз злиш? – обурилася Вікторія.

– Так! Так, треба було постійно.

– Ненормальна якась! – ошелешено вибалушила очі зраджена жінка.

– Я якраз нормальна! А ти? Ти! – голосно заговорила подруга. – Як давно ти була в салоні краси? Як давно робила собі манікюр-педикюр, укладала волосся чи робила маски на обличчі… Чому ти, сидячи вдома без особливих обов’язків, не ходиш до фітнес-центру? Чому ти себе так запустила? Де твоя жіночність, любов до себе, перш за все? Де?!

– У нас на такі розкоші немає грошей, Мар’янко. Ти жартуєш? Відки мала їх узяти? Життя дорого коштує, а це все для жінок олігархів, – поскаржилася.

– Ти справді так думаєш чи прикидаєшся? – звела від подиву й невдоволення брови подруга. – Ну, по-перше, то не є розкіш, а необхідність для жінки. А по-друге, твій Василько економіст іще той. Сам одягається по самих бутиках, за останньою модою. І не кажи мені зараз, що йому це необхідно, бо має на роботі мати відповідний вигляд. А по-третє, ти б і сама могла…

– Не могла! Це не обговорюється, бо я дала слово, що поки малий не закінчить середню школу, повністю ним займатися. Про роботу й мови не могло бути! – заперечила Віка, але в душі її з’явився сумнів і злість на себе саму за те, що справді припустилася такої грубої помилки. – Але це точно не причина його зради.

– Його зрад! – вигукнула жінка. – Ти просто вперто заплющувала на все це очі, аж поки життя тебе не ткнуло носом, як паршивого кошака. То не причина, Вікі, звісно, ні. Але то є одна з твоїх хиб. Треба було ходити на роботу, доглядати за собою, розвиватися і все, що там ще може бути…

– Так, але це не дає мені відповіді на запитання, як тепер бути, що робити…

Мар’янка налила собі ще вина й пішла набирати воду в чайник. Віка стежила за її рухами, і їй так і хотілося протерти стіл, де вона необережно накрапала червоні, як гранатинки, краплі сухого чилійського й розкришила якесь пісочне печиво, що випадково завалялося на поличці в дитячій тумбочці. Узагалі розгардіяш завжди дратував Вікторію. Але вона стулила пельку й стрималася.

– Чому ти мовчиш? – запитала раптом.

– Я? А ти мене про щось запитувала? – удавано байдуже відповіла подруга, набираючи воду. – Кави захотілося. Ти будеш?

– Я тебе запитала, що мені тепер робити?

– Ну, це ти сама маєш вирішити. Тут я тобі не порадниця. Я лише підтримати можу. Що б ти там не придумала, – усміхнулася Мар’яшка. – Це не кінець світу. А шанс почати твоє нове життя. Звісно, якщо ти вибереш це.

– Що? – Вікторію лякала незрозумілість формулювань подруги. – Яке це нове життя? З чого я маю вибирати?

– Ну, не тупи, люба! Ти починаєш мене дратувати. Я зараз оскаженію.

– Я хотіла, щоб ти мене підтримала, пожаліла, допомогла зрозуміти, що відбувається, а ти… – заскиглила Віка.

– Так, ну вибач. Якби тобі було двадцять п’ять і мені теж, певно, я б саме так і зробила. Ще й поплакала б разом із тобою. Але зараз? Ми що, у вісімнадцятому сторіччі? Про що ти кажеш? Ти маєш бути сильною і прийняти рішення про своє життя. Або ти все залишаєш так, як є, і терпиш цю мерзенну особу – свого чоловіченька далі. Або вирішуєш вступити у своє нове життя.

– У нас же син, Мар’яно! Як ти можеш?! – здивовано заперечила нещасна.

– А я не знала, – процідила крізь зуби подруга. – Ні в кого дітей немає. Жодна жінка не зуміла їх сама виховати! – скептично кинула. – Так, я вип’ю кави та їду. Ми поговоримо з тобою завтра. Бо ти, я бачу, і далі готова все це терпіти та згнивати в цій рутині.

Вікторія заклякла. Вона не хотіла лишатися зараз наодинці у квартирі. Вона боялася. Не знала, чого саме. Певно, що самотності. Її не лякало нове життя. Її лякала її неспроможність. Адже вона не вміла дати раду собі в цьому світі, а ще дитина… Як його виховувати, утримувати, ходити на роботу й водити до школи одночасно. Як?

– Мар’яно, не йди! Я тебе прошу…

– У тебе є якісь гроші на перший час? Ну, поки не вийдеш на роботу? – поцікавилася жінка.

– Якісь? Так, трохи є…

Вікторія після дуже скупих видач грошей Васильком на харчування та оплату комунальних послуг, коли їй навіть на ліки доводилося випрошувати додатково, вирішила трішки підробляти. І зайнялася приватним бізнесом. Вона побігла до спальні, витягла з шафи коробку з єдиною парою нових туфель на шпильці й поставила їх на стіл.

– Ого! Ціла пачка грошей?! – пожартувала Мар’яна.

– Ой, ні… Зараз.

Вікторія розгорнула пакет, де блідо-бежеві мештики на всі випадки життя покоїлися в прозорому флізеліні. З-під них вона витягла тугий конверт і розрізала його ножем. Відтам висунулася купка акуратно поскладаних сотень євро.