Ніка Нікалео - Квітникарка

А дощ усе лив і лив, і здавалося, що так було завжди. Вікторія видряпувалася на парапет. Він був мокрий і слизький, на такому не встоїш ані секунди. Навіть стрибнути нормально не могла, – краялося за себе її серце. Нікчемна, негідна, слабка, нікому не потрібна занедбана жінка, хатня робітниця – непотріб із високими матеріями в душі!

Усе! Кінець. Доста! Прощавай, нікчемне життя! Заплющивши очі, Вікторія вилетіла до іншого, омріяного й простішого, небесного буття, де їй має бути затишно і солодко, легко і не боляче. Там мама й тато, тітка. Там усі, хто її завжди любив і підтримував…

– Гей! Ану давай сюди!

Хтось міцно обхопив її однією рукою і грубо смикнув із дорожньої огорожі, на яку Віка вже в неймовірний спосіб таки видряпалася і вставала, розвівши руки.

– Здуріла, чи шо?! – гаркнув чоловічий бас їй у саме вухо.

Вона затріпалася у його клешнях і почала відбиватися та верещати не своїм голосом.

– А, не треба, я не хочу! Я не хочу. Відпусти! Відпусти мене! Дай померти…

Чоловік раптом справді відпустив її і тут же рвучко розвернув до себе та вцідив ляпаса по обличчю. Вона впала в придорожню багнюку й нарешті заридала. Сльози потекли такі ж рясні, як злива. Ось чого вона не зробила! Не зронила ні краплини за весь час. Їй наче перекрили повітря, а тепер клапан запрацював. Її рятівник підійшов і подав руку.

– Вставай давай! Ходи-но в кабіну. Змерзла зовсім. Я тебе гарячою кавою напою. Жінка все мені в дорогу робить.

Пила уривками, схлипуючи і ридаючи, гріла руки об термосне горнятко. Їй було соромно за свій вигляд, за болото на пальцях.

– Вибачте… я…

– Та то ти мені вибач, – почула у відповідь, – що я той… ударив тебе. Але інакше ти б не отямилась. Мусив якось тебе зрушити.

– А… дякую. Я сама винна, бо дурна-дурною…

І Вікторія вперше в житті вилила душу зовсім незнайомому чоловікові, на дорозі посеред зливи, у кабіні його фури.

Ніколи не скаржилася і не плакала, не мордувала розповідями своїх колежанок, не ходила до новомодних психологів. Та й не було чого – на її думку, усе в неї було добре: діти в школі вчилися на відмінно, чоловік заробляв гроші й утримував сім’ю, усі разом проводили вихідні та їздили в його відпустку на море. Усе, як у всіх, навіть краще, бо було бездоганно. Адже навіть не сварилися ніколи.

Так їй видавалося тоді. А тепер, тепер поглянула на все це під іншим кутом зору й побачила, що дзеркало було кривим.

– Васильку, дітям треба новий одяг-взуття покупляти – повиростали зовсім, – щороку ставало одне й те саме питання.

– А що, той одяг, що давала моя братова, уже замалий? – байдуже цікавився чоловік.

– Та давно вже. Ще минулого року я його в інтернат віднесла.

– То купимо ближче до зими. Зараз нехай ще в старому походять.

– Ну, куртки ще можуть поносити, а от взуття – ні, – намагалася переконати свого Василя.

– Я сказав, нехай ще потерплять. А то потім знову нове купуй! Братовій передзвони, може, знов що підкине, – порадив.

Зітхнула тяжко й більше не піднімала питання, позичила гроші в подруги і купила дітям взуття – доні 35 розмір, а синові – 39. І куди тільки ті діти так швидко ростуть… А взимку чоловік і не згадав навіть, про що просила його два місяці тому. Головне, що собі обновки зробив: нову дублянку, костюм на корпоратив і черевики на цигейці, рукавиці на заячому хутрі. Йому треба, він же до офісу ходить, між люди. А дружині теж купив обновку – шапку рожеву в’язану з рукавичками й шаликом. Шубу вона має норкову, зі шматочків. Ту, що мама їй за вступ до універу подарувала. Не злилася, просто було трішки образливо, але ж їй нікуди ходити особливо. А в бібліотеці вона й так королева.

Одного разу, у котрусь із річниць їхнього одруження, вирішила накрити святковий стіл. Запекла качку з яблуками, приготувала солодкий рис із родзинками, купила пляшку улюбленого шампанського, запалила свічки… Назарка вклала спати й сіла красива, після перукарні, до столу та й чекала його… аж до ранку. Прийшов, ніби нічого не сталося.

– Я тебе чекала всю ніч, заснула на дивані. Ти де був?

– Ну, і чого?! Спала б собі й спала. Я той… чекав з митниці машину. Товар розвантажували, – пояснив, позіхнувши. Увесь якийсь вим’ятий, зі скляними червоними очима. – А що то за свято у нас? Курка з рисом… Га?

– Ти не пам’ятаєш? Я ж тобі нагадувала, що ми святкуємо п’ять років нашого одруження.

– А… забув, я забув. Треба було мені подзвонити.

– Ти не відповідав. Був поза зоною…

– Дивно, – він витяг свій телефон із кишені піджака. – А… батарея сіла. Я й не зауважив. Вовчик дзвонив-дзвонив водієві на митницю. От і сів.