Ніка Нікалео - Квітникарка

Сад старого австрійського будинку був доглянутим. Довкола прокидалася свіжа зелень. Газони графічно підтяті, квіти висаджені з господарським задумом, вельми вміло й продумано. Гойдалка поміж двох зарослих мохом старезних волоських горіхів завжди була найбільшою радістю для дітей, які приходили в гості до господарів будинку. Малозаселений, але із заможними господарями, він був зразком для інших сусідських будинків.

– Твоя робота? – запитала подруга у Вікторії, киваючи на квітник.

– Еге ж, ми ще й зекономили купу грошей на дизайнері. Мені тільки довелося трохи підчитати, коли та які рослини зацвітають. Ну, щоб завжди були яскраві барви серед зелені.

– Молодчинка. А що, ваш сусід по сходовій так і не заселився? – поцікавилася Мар’янка. – Ролокасети на вікнах вічно спущені.

– Я думаю, що він тримає цю квартиру для дітей. А поки вони малі, то всім разом їм добре в особняку в Мостиськах. Він же митник!

– Так, я пам’ятаю. Ти розповідала.

– Ну, от. До роботи близенько. Не їздити ж зі Львова. На третьому поверсі лише над нами здають квартиру якимсь дуже хорошим, скромним студентам, – продовжила тему Віка. – А внизу живе столітня бабуленція. Напівглуха й напівсліпа.

– Жартуєш?

– Ні. Звісно, дуже мила жіночка пані Зося. Справді, старенька й глуха. Тут я кажу правду. Син до неї приходить раз на два-три тижні. Вона ще сама потрафить і на базар піти, і до склепу. Як щось їй потрібно більше, то я їй часом купую.

– А чого запитуєш?

– Та так. Просто думаю, що гарна квартира тобі дісталася від батьків. І твій прагматичний Василь усе це дуже добре прорахував. Ти його тут прописала?

– Так. Але квартира лише моя. Подарована ще до одруження. Вася тут тільки ремонт зробив, меблі купив, – пояснила Віка. – Тут ти неправа.

– Ну, то й дякувати Богу. Надіюся, що за ремонт гроші назад повстидається вимагати.

Вікторії були неприємні такі судження подруги, але десь глибоко в душі вона побоювалася, що та права. Тому мовчки пропустила цю фразу. До вечора Василь так і не з’явився. Мар’янка поїхала додому, узявши з Віки обіцянку не впадати в ступор на ранок і не змінювати свого рішення.

– Я тебе не підмовляю на розлучення, – пояснила подруга. – Але ти маєш розуміти, що це є шанс стати іншою. Жити своїм життям, а не проживати його за Василя. Ти його вже не зміниш. А себе – так!

– Знаєш, багато жінок так живуть. Я зараз не про зміну рішення, але…

– Так. Коли чоловіки бачать у них своїх коханих, а не обслуговуючий персонал. Твій не дав тобі такої можливості. Він хотів, аби ти лише забезпечувала йому тил і займалася господарством. Натомість абсолютно не дбаючи про тебе.

У Вікторії враз заблищали очі, і скотилася крупна, як горошина, сльоза.

– От тільки не треба себе жаліти, люба! Не треба сподіватися усе повернути, – осудливо затурмосила подругу за плече Мар’яша. – Знаєш, що?! Піди і спакуй його валізи! Нехай вимітається, козел!

– Так! – схлипнула бідолашна. – Я так і зроблю зараз.

– Ну, все. Іди! Завтра тобі подзвоню. Тримайся! – і Мар’яна швидко збігла сходами до таксі, що вже кілька хвилин чекало її під під’їздом.

Вікторія повернулася у квартиру збирати речі чоловіка. А пізно вночі з оберемком троянд заявився і він сам…

Ех-ех, якби ж то все, що ми собі плануємо, відбувалося саме так. Часом довго репетируєш у думках монолог у бік навіть продавчині із сусіднього супермаркету, яка нахамила тобі напередодні. Думаєш, що скажеш їй так і так, усе виважено й спокійно, аби не опускатися до її рівня. Хоча ой як кортить поназивати речі своїми іменами, адже вона і неосвічена, і родом із совєтського союзу, відповідно, і ментальність тамта. Та гамселити так недолугу особу не дозволяє виховання й самоповага. Тому ти ретельно вибудовуєш фрази, аби не образити, не вразити часом так, що та людина вчепиться у сказане, наче пітбуль своїми залізними щелепами, і знищить тебе вщент, заривши під плінтус, чи як то модно казати, помножить на нуль. І ось ти йдеш, уся така впевнена й непереможна, переконана у власній красномовності та осяяна самовигаданим ореолом месії, який здатний змінити не світ, ні, а всього лише одну людину. Приходиш і тільки-но розтуляєш на касі рота в передчутті свого маленького супермаркетного тріумфу, а тобі навіть в очі не дивляться. Наче ти порожнє місце, робот-домогосподарка, що прийшов сюди за продуктами. І так, наче бачать тебе вперше. Учора наче жодного скандалу й не було. Ти здивовано зводиш брови, розуміючи, як безглуздо звучала б зараз твоя обурена учорашнім промова, і тихенько ретируєшся, прихопивши із собою увесь куплений непотріб. Хвилина слави не вдалася.