Ніка Нікалео - Квітникарка

Завжди залишав її на останню чергу, вважав неважливою, якимось придатком, що ним можна знехтувати, не брати до уваги взагалі. А вона не помічала того зовсім. Вважала, що всі його справи важливіші за неї. Сама дозволила поставити себе на периферію його життя.

Далекобійник вислухав її по-батьківськи. Підтримав. Порадив іти подалі від чоловіка, який такої жінки не поважає. І підвіз її ближче до дому.

Заходила в під’їзд боязко й з оглядкою. Не хотіла, аби хтось її зараз таку бачив: брудну і скуйовджену, з розмазаним по обличчю макіяжем. Старий австрійський будинок з ліпниною, з каріатидами, що підтримували сусідський балкон над широкою дубовою брамою, – усе колись таке рідне й близьке до болю – раптом стало осоружним і страшним. Її трусило й лихоманило від хвилювання: а раптом він з тією ще там, ще вдома, а може, уже малий повернувся зі школи. О Боже! Він же у сестри на селі. Сама його вранці відвезла й хотіла там залишитися до завтра, але передумала… Ох, якби ж то затрималася, то й не знала – не бачила всього цього. Але, очевидно, що настав час дорослішати й розплющувати очі, знімати рожеві окуляри. Боязко ступала мармуровими сходами. Так, наче боялася, що вони зариплять під її вагою, від її рухів. Наче кішка, протиснулася крізь дверний прохід, нечутно прокрутила ключ, беззвучно зачинила за собою важкі броньовані двері.

Нікого. Взуття в передпокої нема. Визулася зі знищених туфель. Ай, і так старі були й потерті вже! Зафарбовувала їх щоразу помадою. По дорозі до кімнат кинула оком на кухню. На столі бедлам. Ніхто нічого не складав. Залишили все, як і було. Зазирнула босою до спальні. Нікого. Лише перевернута постіль. Видихнула з полегшенням. І зі злістю й огидою здерла всю сплюндровану білизну на підлогу. Принесла з кухні чорний сміттєвий мішок і увіпхнула все те туди. Щоб навіть духу її тут не було… і його теж.

Зі столу в кухні теж стягла усе: тарілки, келихи, пляшку – у сміттєвий бак! Безслідно. І знову розридалася. Присіла на кухонний диванчик. Кошак тут же підбіг, потягнувся, обвив хвостиком її ногу і стрибнув на коліна, муркочучи. Він, як мудра й досвідчена, близька до природи і світу почуттів тваринка, відчував глибокий біль і сум у душі Вікторії. Завібрував своїми котячими пісеньками, своєю мелодією спокою і добра, наче хотів сказати, що все буде добре, що все те – суєта суєт. «Тепер ти по-справжньому зрозуміла, що жила у вигаданому світі ілюзорного щастя. Пробудження не завжди відбувається спокійно. Іноді треба струсонути того, хто спить».

– Рудику, милий мій і рідний. Усе ти розумієш. Ти мій хороший! – погладила згорточок пухнастого щастя і потяглася за телефоном.

– Мар’яно, люба… – заридала переривчасто у трубку. – Я… я, – слова застрягали в горлі, наповненому образою і жалем.

– Алло, Вікі, що з тобою сталося? Відповідай! – давня подруга схвильовано верещала в трубку.

– Я… я застала його в нашій… спальні! – усе, що змогла видушити із себе.

– О Боже! Ти вдома? А він? А вона? – посипалися запитання. – Іди відтам негайно! Навіщо ти себе мордуєш?! Тікай.

Вікторія, трохи опанувавши себе, притишено відповіла:

– Я вже повернулася. Уже тікала й повернулася. Тут нікого немає. Ти можеш приїхати, Мар’яно? – запитала благально.

– Ну, звісно, що можу. Але, – вона на мить замислилася, адже була на роботі, і вдома усього повно. Та екстремальна ситуація у житті подруги вимагала її негайної присутності й підтримки. – Так, зараз візьму таксі.

– Будь ласка, я тебе прошу! Мені так погано!

І поки подруга добиралася з іншого краю міста, де працювала зараз для одного з автомобільних дистриб’юторів, Вікторія приводила до ладу свій дім. Її окриляла ненависть до чоловіка й огида. Відчувала, що не зможе тепер доторкнутися до нього, як і не дозволить йому нічого такого щодо себе. Та, зрештою, невідомо, чи він цього хотів би. Можливо, що жив із нею через жаль і через сина. Ох! Як це було тяжко й гірко, як неймовірно боляче й водночас неймовірно сумно почуватися такою зневаженою і несправедливо скривдженою.

– Несправедливо?! Ти жартуєш? Чи ти справді не розумієш, що це не сталося на рівному місці? – несподівано випалила Мар’яна, коли подруга плакалася їй на плечі при пляшці якогось червоного вина, що та захопила із собою по дорозі.

– Не розумію твого запитання. А чим я заслужила таке ставлення? – здивовано запитала Вікторія. – Я йому навіть і миті ніколи не давала підстав сумніватися у моїй вірності!