Ніка Нікалео - Квітникарка

Віка відштовхнула його із силою, знову голосно проганяючи. Але відчула фальш у своїх рухах. Бо їй приємні були його домагання і доторки. У ній боролися зараз дві різних Вікторії – голос розуму й голос почуттів, і підключалася ще якась одна Вікторія, яка мислила практично, чого та в житті не вміла.

То чому, думала вона, не міг і він так само боротися сам із собою, коли до нього чіпалася та нахабна дівка, його секретарка?! Може, він так само, як і вона, розуміє цю боротьбу всередині себе й не може їй пояснити. Очевидно, Віка розуміла його! Їй було боляче в душі, але усе це мало логічне пояснення.

– Ти ж така розумна в мене, Вікулю. Така мудра! – просився і ластився, наче кіт. – Не виганяй мене через таку дурню.

– Василю, то вже не вперше я тебе застаю з іншою жінкою! – аргумент Вікторії, здавалося, був залізобетонним.

– Коли? Що ти таке говориш? – здивовано звів брови чоловік.

– А тоді під рестораном, із квітами. До тебе підійшла якась, – пригадала події трирічної давнини.

– Коли? Під Ратушею? Мала, та я ж тобі пояснював, що то була начальниця з податкової. А ти мені так і не повірила, – обійняв її міцніше й ніжно поцілував у вухо. – Ти маєш мені вірити, інакше я не зможу вести свій бізнес, заробляти для нас гроші. Зараз багато жінок-начальниць, керівників…

– От-от, – зажурилася жінка.

Вони проговорили до самісінького ранку. Голосно, з обвинуваченнями й криками. І Вікторія несподівано почула від нього те, що чула й від Маріанни: що не приділяє собі уваги, що занедбана й нецікава. Не говорив це прямо, але натякнув, що даватиме їй більше грошей, щоб могла собі щось новеньке купити, на перукарку й масаж, фітнес. Віка втішилася і засмутилася водночас. Але головне було те, що, попри усе це, ще така бажана ним, у яку він досі безтямно закоханий. І перші лагідні промінчики сонця застали їх у пристрасних любовних обіймах.

Василь розпалив камін, і старий кахель розігрів велику кімнату з високими австрійськими стелями до жару. Багаття іскрилося і тікало вгору у димар, звиваючись у п’янкому танці останньої миті, що спопеляла на порох. Вигадливі па деревних іскорок здавалися схожими на найпристрасніші почуття, які миттєво запалюються, яскраво освітлюють своєю енергією реальність і миттєво згоряють, якщо нічим підтримувати той шал. Від того полум’я пашіли й вони самі. Запріли великі вікна, вони вкрилися дрібненькою росою, яка, збиваючись, поодиноко стікала вниз, на раму крупними крапельками. Ніби плакали, споглядаючи на акт примирення. Оголені й вогкі, молоді й пружні тіла чоловіка й жінки спліталися прямо тут, на килимі в апогеї любові. Усе відчувалося Вікторії утричі яскравіше й глибше, з невідомим досі присмаком гіркоти й солі. Наче ти п’єш знайомий тобі солодкий напій і насолоджуєшся ним уповні, та якась незнайома нотка гірчить і надає ще привабливішого й бажанішого аромату цьому улюбленому напою. І ти не можеш ним насититися, тобі все мало, і ти б пив і пив…

Вікі відчувала гаряче кохання Василя у палких цілунках, якими осипав усе її тіло, торкаючись найпотаємніших куточків. Доводив її до шалу тими ніжними й полум’яними доторками там, де раніше ніколи цього не відчувала. Якісь нові відтінки й нові відчуття дарував їй чоловік, аби довести свою пристрасть кохання, визнання його провини і ганебної помилки. Його любов була не спішною і звичною, як завжди, а повільною і розміреною, особливо наповненою і солодко-болісною, наче востаннє. Насправді ж такою, якою буває після великих сварок. То означало для неї доказ його справжніх глибоких почуттів, не одноденних, не тимчасових покликів плоті, а кохання. Вона плакала від щастя й усміхалася новому дню. Вікторія почувалася вкрай наповненою і щасливою.

– Якби ти знав, як мені образливо, Васильку, – сумно зітхнула вона по всьому.

– Я тебе прошу, Вікулю моя! Мені самому так бридко якось і недобре, що ти так страждаєш, – каявся чоловік. – Я зварю тобі кави. Як ти любиш, з корицею і медом. І їду в офіс.

– Звари, Васильку. Ти так давно цього не робив, – усміхнулася вдячно Віка й раптом схаменулася: – А на роботі ж буде ця дівчина. Як її звуть?

– Хто?! – з кухні гукнув чоловік.

Вікторія лежала, підклавши руку під голову, недбало вкрита одним простирадлом на килимі, й спостерігала крізь привідчинені двері, як її чоловік метушився, готуючи для неї сніданок.

– А, та… Оксана чи Олена. Ні, сьогодні субота, її не буде. А після вихідних я її розрахую. Скажу, що повертаються старі кадри.