Ніка Нікалео - Квітникарка

– Добре тоді.

Віка заспокоїлася, хоча подумала, що так негарно буде, якщо дівчину випруть одразу після свят. Якось не по-людськи, хоча… Так їй і треба. Нема чого чужих чоловіків зваблювати!

– Вікулю, твоя кава! – чоловік із джезвою заглянув з-за одвірка, й жінка схопилася, наче ошпарена.

– Я вже йду на кухню. Тільки не тут. Ще наляпаємо на світлі меблі.

Загорнулася у плед, що так і пролежав без діла на дивані, і пройшла до столу. Василь одразу ж побіг у душ.

– Ти не поснідаєш зі мною?! – здивувалася його поспішності дружина.

– Ой, вибач, кохана! Я маю сьогодні до обіду все понадсилати. Бо ж свята! – він ще раз повернувся до Вікторії, поцілував її у вилицю і провів рукою по волоссю.

Вони домовилися ввечері їхати до її сестри разом, де на них чекали ще зі вчора. Віка вирішила таки перебігтися крамницями, щоб прикупити щось новеньке собі й малому до Великодня. Рахунок на картці більше не здавався їй принизливим подарунком.

Василь поїхав. Вікторія скоренько допила й доїла те, що приготував їй чоловік. Ретельно вимила посуд і прибрала наслідки їхньої пристрасної ночі в залі. Перенесла вазу з трояндами до кухні, де було менше світла й вони б могли протриматися до понеділка, коли всі повернуться із села. Вдягла джинси й кросівки, куплені ще десять літ тому, коли скидала вагу після пологів, натягла стьогану курточку і поїхала трамвайчиком у великий торговельний центр, у бутики.

Львів переходив зі стадії ранньої, холодної весни до ароматної, сонячної зелені, яскраво-синього неба в перисту хмаринку, залитих несамовитими пташиними піснями і наводнених любовними парами скверів… Місто прокидалося. Його старезні, облуплені й покришені давні фасади будинків набували особливого шарму й лоску, як то мають меблі в антикварних крамницях. І якщо не дивитися на соціальний транспорт, що просто таки жахав своїм зовнішнім виглядом та аварійністю, то могло видатися, що ти десь далеко, у якомусь величному королівстві, де зараз лискучою від дощу бруківкою пролетить цісарський кортеж і процокають підбитими копитами коні з високородними, вишколеними вершниками. Віка жила тими часами, читала й перечитувалася Бальзака, Дюма та сучасників, які давали можливість їй переміститися в уяві у ті славні часи вельмож. Її захоплювала вірність і гонор тодішніх жінок, їхня елегантність і шарм, розум та вроджена інтелігентність. Це була легка й несерйозна література, яка, однак, давала їй уявлення про найкращі образи жінки й чоловіка. Читала потай від батьків, які вчили працелюбності та скромності, де не було місця жіночим примхам і дрібним радощам. Мама завжди повторювала, що «життя на селі складне й наповнене щоденною працею», а тато цілими тижнями пропадав у відрядженнях, працюючи у службі міжнародних перевезень, простіше, кермуючи фурою. А Вікторія зачитувалася «Анжелікою» і була буквально закохана в її головних героя та героїню. Той світ здавався їй більш привабливим. І деякі львівські будівлі – палац Потоцьких, мармулядова фабрика на Рогатці та її будинок-двійник на генерала Чупринки, а особливо Підгорецький замок – усе це завжди повертало її у ті часи, і Віці дихалося легше, вірилося сильніше в те, що все насправді існує і ще от-от – і вона стане безумовно щасливою, як у романі.

Життя у той час виглядало значно цікавішим з його пригодами, подорожами й великим, справжнім коханням Анжеліки та Жофрея де Пейрака. У тій жінці їй подобалось усе: її зовнішність, елегантність і шарм, відданість і чуттєвість. Та найбільше вражав силою характер, Вікторії не вірилося, що тоді жінка могла бути настільки впертою і незламною, безстрашною і вірною своєму головному почуттю, хоча… Якраз тут вона й не могла зрозуміти присутності в житті Анжеліки стількох чоловіків тоді, коли кохання в неї було одне. Віка в усьому хотіла б бути такою, але не в цьому. Ніколи! Це чоловіки можуть собі дозволити мати різні стосунки, а от справжня жінка так не зможе, це її вб’є і знищить, вона стане фальшивою і удаваною. Тут у свідомості Віки виникав конфлікт, але робила знижку на те, що все-таки це вигадані персонажі, і, аби надати пристрасті та більше інтриги, Анн і Серж Голон понавигадували отаких сюжетних перипетій.

«Ти найчудовіша дружина у світі, – сказав їй сьогодні вранці її чоловік. – Я тільки таку хотів мати». Вікторія згадувала слова Василька, і її серце тануло, а тіло огортало теплом і затишком. Вона мала свого особистого Жофрея. Він такий же цікавий і самодостатній, розумний і привабливий. У нього серйозний бізнес, великі психологічні й фізичні навантаження, від чого часом роблять його нервовим і буркотливим. Але до них із Назарчиком він залишається добрим і турботливим. І, звісно, він її любить, страшенно кохає свою дружину, її. Сам так казав!