Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

А потім я прокинулась і побачила, що над нами стоїть стюардеса, тримаючи сніданок, а Вілл розмовляє з Натаном про фільм, який вони щойно разом подивилися. Та найдивовижнішим було те, що, попри всі труднощі, наша трійця перебувала менш ніж за годину від приземлення на острові Маврикій.

Я не могла повірити, що це дійсно з нами відбувається, аж поки ми не сіли в міжнародному аеропорту імені сера Сивусаґура Рамґулама. Ми невпевнено вийшли через залу прибуття, усе ще закляклі через час, проведений у повітрі, і я трохи не заридала, відчувши полегшу, коли побачила спеціально пристосоване таксі оператора. Того першого ранку, коли водій віз нас до курорту, я трохи роздивилася острів. Справді, барви здавалися яскравішими, ніж в Англії, небо здавалося яснішим, а блакитна синизна, що наче зникла й стала бездонною, — безмежно глибокою.

Я бачила, що острів був пишно-зелений, облямований акрами цукрової тростини, море скидалося на смуги ртуті серед вулканічних пагорбів. Повітря було змішане з димом та прянощами, а сонце — настільки високо в небі, що мені доводилося мружитись від сліпучого світла. Будучи виснаженою, я почувалася так, немов мене хтось розбудив на сторінках глянсового журналу.

Навіть тоді, коли мої відчуття боролися з незнайомим, очі свої раз по раз я звертала на Вілла, на його бліде втомлене обличчя, на те, як його голова дивно упала на плечі. Ми виїхали на дорогу, обабіч якої росли пальми й зупинилися біля низького каркасного будинку. Водій вже вийшов і викладав наші торби.

Ми відхилили пропозицію щодо холодного чаю та екскурсії готелем. Знайшовши Віллову кімнату, ми скинули його торби, поклали його на ліжко, та не встигли зашторити вікна, як він знову заснув. Отак ми й приїхали. Я це зробила. Я стояла біля його кімнати, нарешті глибоко зітхнувши, тоді як Натан дививсь у вікно на білий прибій на кораловій споруді вдалині. Чи то через подорож, чи то через те, що це було найгарніше місце, яке я будь-коли бачила в житті, я готова була розплакатися.

— Усе гаразд, — сказав Натан, побачивши вираз мого обличчя. І тоді, зовсім несподівано, він підійшов до мене й обійняв так, що аж кістки захрускали. — Розслабся, Лу. Усе буде гаразд. Справді. Ти вчинила добре.

Проминуло майже три дні, поки я почала йому вірити. Вілл спав майже всі перші сорок вісім годин, а потім, на диво, йому стало кращати. Шкіра відновила колір і зникли темні круги навколо очей.

У нього зменшилися спазми, й він знову почав їсти: повільно котячись по, здавалося, нескінченному екстравагантному буфету, він казав мені, що хоче собі на тарілку. Я знала, що він почувався собою, змушуючи мене їсти те, чого я б ніколи не їла, — пряне креольське карі та морепродукти, назв яких я не знала. Він тут більше почувавсь як удома, ніж я. Та й не дивина. Мені треба було собі нагадати, що більшу частину свого життя саме це була Віллова стихія — земна куля, ці широкі береги, — а не маленький флігель у тіні замку.

Як і було обіцяно, в готелі мався спеціальний інвалідний візок із широкими колесами, тож уранці здебільшого Натан переносив Вілла в нього, і ми втрьох спускалися до пляжу. Для того щоб захистити Вілла, коли сонце ставало надто пекучим, я несла парасольку. Однак воно ніколи таким не було: та південна частина острова славилася морським бризом і не в сезон температура на курорті зрідка піднімалася за двадцять градусів. Ми зупинялися на маленькому пляжі біля кам’яного виступу, якраз поза видноколом, що було доступним з вікон головного готелю. Я розкладала своє крісло, розташовувалася поряд Вілла під пальмою, і ми дивились, як Натан пробував себе у віндсерфінгу або водних лижах — зрідка вигукуючи слова підбадьорення плюс дивні образливі слова — з нашого місця розташування на піску.

Попервах персонал готелю хотів занадто багато всього робити для Вілла, наприклад, пхати його візок чи постійно пропонувати йому прохолодні напої. Ми пояснили, що все це не потрібно, і вони охоче відчепилися. Проте іноді, коли мене не було поруч, швейцари чи працівники з персоналу рецепції зупинялися, щоб побалакати з ним або порадити якесь місце, що, на їхню думку, нам варто було відвідати.

Там був один довготелесий молодик, Надил, який, здавалося, мав бажання бути неофіційним доглядачем Вілла, коли Натана не було поруч. Якось я вийшла й побачила, як він обережно опустив Вілла з візка на м’який лежак (обкладений подушками), що його розмістив під «нашим» деревом.

— Так краще, — сказав він, здійнявши великого пальця догори, коли ми зблизилися. — Просто покличте мене, коли містер Вілл захоче повернутися назад у свій візок.