Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

— Важке завдання, справді. — Він узяв теку й почав гортати. — Хочеш, завтра допоможу? У лікарні я не потрібен, тому зранку можу зайти на годинку. Допоможу тобі попередзвонювати.

— Спасибі, Натане, але не треба. Зі мною все буде добре. Напевно, буде простіше, якщо я зроблю все це сама.

Натан заварив чай. Ми сиділи одне навпроти одного й пили його. Мабуть, це вперше Натан і я справді розмовляли одне з одним, принаймні без Вілла. Він розповів мені про попереднього клієнта, квадриплегіка C 3/4 з дихальним апаратом, який хворів принаймні один раз на місяць протягом усього часу, поки Натан працював там. Він сказав мені про попередні випадки пневмонії у Вілла, перший з яких мало не вбив його, після чого він кілька тижнів приходив до тями.

— Оцей його погляд… — мовив Натан. — Коли він справді хворий. Дуже страшно. Наче він… відходить. Наче його тут майже немає.

— Я знаю. Ненавиджу цей погляд.

— Він, — почав Натан, а потім раптово відвів очі й стулив рота.

Ми сиділи, тримаючи чашки. Скоса я вивчала Натана, дивлячись на його дружнє, щире обличчя, що на якусь мить стало непрозірним. Я зрозуміла, що збираюся поставити запитання, на яке вже знала відповідь.

— Ти ж знаєш, так?

— Знаю що?

— Про… те, що він хоче зробити.

Тиша в кімнаті була раптовою та насиченою.

Натан уважно подивився на мене, ніби зважуючи, як відповісти.

— Я знаю, — сказала я. — Не мала б, та знаю. Тому… тому й мусила відбутися та відпустка. І ті всі екскурсії. Я намагаюся змінити його думку…

Натан поставив свою чашку на стіл.

— А я думав… — сказав він. — Здавалося… в тебе є завдання.

— Було. Є.

Він похитав головою, чи то даючи на розум, що мені не варто здаватися, чи, мовляв, нічого не врадиш.

— Що робитимем, Натане?

Йому знадобився час, щоб відповісти.

— Знаєш, що, Лу? Мені дуже подобається Вілл. Скажу навіть, що я люблю цього парубійка. Я провів з ним два роки. Я бачив його в погані й хороші дні, та все, що я можу сказати тобі, я не хотів би бути на його місці ні за які гроші у світі.

Він ковтнув чаю.

— Були часи, коли я залишався на ніч. Він прокидався з криком, бо уві сні, як і раніше, він ходив, катався на лижах і робив інші речі, і тільки в ті кілька хвилин, коли його броня спадала й Вілл ставав беззахисним, він буквально не міг змиритися з думкою, що ніколи не робитиме цього знову. Він не може цього знести. Я сидів там, поруч із ним, і нічого не міг йому сказати, нічим не міг зарадити. Йому роздали найгірші карти, які можна лише в’явити. І знаєш, що? Я дивився на нього минулої ночі й думав про його життя та про те, яким воно, ймовірно, стане… і хоча найбільше у світі я хочу, щоб цей парубій був щасливим, я… я не можу судити його за те, що він хоче зробити. Це його вибір. Це може бути його вибір.

Мені перехопило дух.

— Але… це було раніше. Ви всі визнали, що це було ще до мене. Тепер він інший. Він став іншим біля мене, еге ж?

— Звичайно, але…

— Але якщо ми не віритимемо, що він зможе почуватися краще, навіть одужає, то як сам Вілл збереже віру в щось хороше?

Натан поставив чашку на стіл. Він подивився мені прямо в очі.

— Лу. Йому не покращає.

— Ти цього не знаєш.

— Згоден. Але якщо не станеться якогось грандіозного прориву в дослідженнях стовбурових клітин, Вілл проведе наступні десять років у цьому візку. Щонайменше. Він знає це, навіть якщо його предки не хочуть цього визнати. І це ще півлиха. Мати хоче зберегти йому життя за всяку ціну. Містер Ті вважає, що пора дозволити Віллові вирішувати самому.

— Авжеж, Натане, він вирішуватиме. Проте він має бачити можливі варіанти.

— Він розумний чоловік. Він напевне знає, які має варіанти.

Мій голос залунав гучніше:

— Ні, ти помиляєшся. Ти кажеш мені, що прогресу немає. Ти кажеш, що, поки я тут, його погляди й трохи не змінилися.

— Лу, я не знаю, що в нього в голові.

— Ти ж знаєш, я змінила його спосіб мислення.

— Ні, я знаю, що він буде робити що завгодно, щоб зробити тебе щасливою.

Я дивилася на нього.

— Думаєш, він ходить на прогулянки, тільки щоб ощасливити мене? — Я розізлилась на Натана, на них усіх. — То якщо ти не віриш, що це щось змінить, чому збираєшся їхати? Чому ти їдеш у цю подорож? Просто гарна відпустка, в цьому річ?

— Ні. Я хочу, щоб він жив.

— Але…

— Але я хочу, щоб він жив, якщо сам він цього хоче . Та як він цього не хоче, то, змусивши його, хоч би як сильно ми його любили, ми станемо просто черговими негідниками, що забирають у нього вибір.