Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

— Спасибі, Луїзо, — сказала вона. — Я хочу забігти додому й перевдягнутись, якщо ви не проти залишатися з ним. Я справді не хочу зараз покидати Вілла на самоті.

Після того як вона поїхала, я увійшла, зачинивши за собою двері, й сіла поруч із ним. Дивно, та здавалося, Вілл був відсутній, неначе той Вілл, якого я знала, кудись ненадовго поїхав, а тут залишилася тільки його оболонка. На мить я подумала, що так, певне, й помирають люди. Тоді я наказала собі перестати думати про смерть.

Я сиділа й дивилась, як миготить електронний годинник, прислухалася до випадкового шепоту чи м’якого скрипу взуття на лінолеумі. Двічі приходила медсестра, щоб перевірити різні рівні, натиснула кілька кнопок, поміряла температуру, але Вілл, як і раніше, не ворушився.

— Він… з ним усе гаразд, так? — запитала я її.

— Він спить, — сказала вона підбадьорливо. — Гадаю, в його стані зараз це найкраще. Постарайтесь не хвилюватися.

Легко сказати. Разом з тим у тій лікарняній палаті я мала доволі часу, щоб подумати. Я думала про Вілла й ту страшенну швидкість, з якою він так серйозно занедужав. Я думала про Патрика й про те, що, навіть забравши свої речі з його квартири, відчепивши та скрутивши настінний календар, упакувавши одяг, який я так ретельно складала в його комод, мій сум був не настільки критичний, як можна було гадати. Я не почувалася спустошеною, приголомшеною чи що там ще потрібно відчувати, коли розлучаєшся з коханням кількох років. Я була цілком спокійна, дещо сумна й, можливо, трохи відчувала провину, бо ж усвідомлювала свою відповідальність за розрив та й тому, що не страждаю, як гоже. Я надіслала йому два текстові повідомлення, щоб сказати, що мені справді дуже шкода і що я сподіваюся, що він покаже достоту гарні результати на «Екстрим Вікінг». Одначе він не відповів.

За годину я нахилилась, відсунула ковдру з Віллового плеча й побачила світло-коричневу на тлі білого простирадла руку. До неї хірургічною стрічкою був приклеєний катетер. Коли я перевернула долоню, на зап’ястках, як і раніше, яскраво багріли шрами. На мить я подумала, чи зникнуть вони колись, а чи постійно нагадуватимуть про те, що він намагався зробити.

Я взяла його пальці в свою долоню й ніжно стисла. Вони були теплими, пальці того, у кому вирує життя. Мені було, на диво, спокійно, і я не відпускала їх, розглядала мозолі, які вказували на те, що не все життя він проводив за офісним столом, рожеві нігті у формі мушель, які завжди обрізатиме хтось інший.

У Вілла були гарні чоловічі руки — привабливі, рівні, з квадратними пальцями. Було важко дивитися на них і знати, що в них немає сили: вони ніколи нічого не піднімуть зі столу, не махнуть на прощання, не стиснуть кулак.

Я провела пальцем по його кісточках. Десь у душі я питала себе, чи зніяковію, якщо Вілл розплющить у цей момент очі, та не ніяковіла. Я чомусь була певна, що Віллові добре, коли його рука в моїй. Сподіваючись, що, певною мірою через свій медикаментозний сон, він також це знає, я заплющила очі й чекала.

Десь по четвертій Вілл нарешті прокинувсь. Я була в коридорі, лежала на стільцях і читала газету, яку хтось покинув. Я підхопилася, коли вийшла місіс Трейнор, щоб повідомити мене про це. Здавалося, вона посвітлішала, коли сказала, що він заговорив і хоче мене бачити. Вона сказала, що збирається піти вниз подзвонити містерові Трейнору.

А потім, наче не могла промовчати, додала:

— Будь ласка, не втомлюйте його.

— Авжеж, — відповіла я.

Моя усмішка була чарівна.

— Здоров! — сказала я, просунувши голову в двері.

Він повільно повернувся обличчям до мене.

— Здорова й ти будь!

Його голос був хрипким, ніби останні тридцять шість годин він не спав, а кричав. Я сіла й подивилася на нього. Його очі глянули вниз.

— Забрати на хвилинку твою маску?

Він кивнув.

Я взяла її та обережно підняла трохи над головою. Під маскою була тоненька плівка вологи, я взяла хустинку й м’яко промокнула його обличчя.

— То як почуваєшся?

— Бувало й краще.

До горла підступив великий непроханий клубок, і я спробувала проковтнути його.

— Не знаю, Вілле Трейнор. Ти на все підеш, аби привернути до себе увагу. Б’юсь об заклад, це лише…

Він стулив очі, обірвавши мене на півслові. Коли розтулив їх знову, здавалося, вибачався.

— Пробач, Кларк. Мені сьогодні не до жартів.

Ми сиділи, і я говорила. Мій голос тріщав без угаву в цій маленькій блідо-зеленій кімнаті. Я розповідала йому, як забирала свої речі з Патрикової квартири, наскільки легше мені було забрати мої компакт-диски з його колекції, завдяки тому, що він наполіг на своїй системі каталогізації.