Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

Натанові слова рознеслися в тиші. Я витерла самотню сльозу зі щоки та спробувала заспокоїти серце. Натан, мабуть, схвильований моїми сльозами, неуважно почухав шию, а потім, по якійсь хвилі, мовчки простягнув мені шматок паперового рушника.

— Натане, я не можу просто дозволити цьому статися.

Він мовчав.

— Я не можу…

Я дивилася на свій паспорт на столі. Жахлива картина. Наче він був чужий. Когось, чиє життя не має з моїм нічого спільного. Я дивилася на нього, розмірковуючи.

— Натане.

— Що?

— Якщо я підшукаю якусь іншу подорож, на яку лікарі погодяться, ти поїдеш? Ти допоможеш мені?

— Аякже! — Натан підвівся, сполоснув чашку і надів нараменника. Перш ніж вийти з кухні, він повернувся до мене обличчям. — Але я повинен бути чесним, Лу. Я не маю певності, що ти впораєшся з цим.

Минуло десять днів. Батько Вілла вивантажував нас із машини в аеропорту Гатвік. Натан ледве поклав наші речі на візок, а я все перевіряла й знову перевіряла, чи Віллові зручно, аж поки він не став дратуватися.

— Бережи себе. І гарної подорожі! — промовив містер Трейнор, поклавши руку Віллові на плече. — Не пустуй надто багато. — Коли він це казав, то підморгнув мені.

Місіс Трейнор не змогла покинути роботу, щоб також приїхати. Думаю, що насправді вона не хотіла проводити дві години в машині зі своїм чоловіком.

Вілл кивнув, але нічого не сказав. Він був надзвичайно тихий у машині, дививсь у вікно тим своїм непроникним поглядом, ігнорував Натана й мене, у той час коли ми теревенили про транспорт і про те, що ми вже знали що забули.

Навіть тоді, коли ми проходили вестибюлем, я не була певна, що ми чинили правильно. Місіс Трейнор зовсім не хотіла, щоб він їхав. Але з того часу, як він погодився на мій вивірений план, я знаю, вона боялася сказати йому, щоб він цього не робив. Здавалося, вона взагалі минулого тижня боялася з нами говорити. Вона сиділа з Віллом у тиші, розмовляючи лише з медичними працівниками. Або поралася в саду, зрізуючи рослини з надзвичайною спритністю.

— Авіакомпанія мала б нас зустріти. Вони мали б вийти й зустріти нас, — сказала я, гортаючи свої документи, коли ми прямували до стола реєстрації.

— Заспокойся. Вони навряд чи будуть ставити когось на дверях, — мовив Натан.

— Але інвалідний візок має подорожувати як «крихкий медичний пристрій». Я чула про це тричі від жінки по телефону. І нам треба переконатися, що вони не чіпатимуть вбудоване медичне обладнання Вілла.

Інтернет-спільнота надала мені велику кількість інформації щодо застережень, юридичних прав і контрольних списків. Згодом я тричі перевірила з авіакомпанією, чи нададуть нам місця на початку салону, чи посадять Вілла першим і чи не зніматимуть його з інвалідного візка, доки ми не будемо біля самого виходу на посадку. Натан залишився б на землі, зняв би ручку дистанційного керування й перевів би його в режим ручного, а тоді обережно зв’язав би й закріпив візок, зафіксувавши педалі. Натан особисто прослідкував би його завантаження, щоб захистити від пошкоджень. На візок мали почепити рожевий ярлик, щоб попередити вантажників про надзвичайну делікатність. Нам мали дати три місця в ряду, так щоб Натан зміг надати будь-яку медичну допомогу, якої міг потребувати Вілл, без сторонніх очей. Представники авіакомпанії запевнили мене, що підлокітники піднімаються так, що ми не вдаримо стегна Вілла, переміщаючи його з інвалідного візка на сидіння в літаку. Увесь час він перебував би між нами. І нам першим дозволили б вийти з літака.

Усе це було в моєму списку під назвою «Аеропорт». Це був листок перед моїм списком «Готель», але після списку «День перед від’їздом» і «Маршрут».

Щораз, коли я дивилася на Вілла, думала над тим, чи слушно вчинила.

Сімейний лікар якраз відвідав Вілла у переддень поїздки. Вілл мало їв і більшу частину дня проспав. Він здавався не просто втомленим від хвороби, а виснаженим життям, втомленим від нашого втручання, наших оптимістичних спроб спілкування, нашого непохитного наміру спробувати зробити для нього все кращим. Вілл терпів мене, проте я відчувала, що він частіше хотів би залишитись на самоті. Він не знав, що це була єдина річ, якої я не могла зробити.

— Ось представниця авіакомпанії, — сказала я, коли вдягнена у форму усміхнена дівчина з планшетом жваво попрямувала до нас.

— Ну, від неї буде багато допомоги при пересадці, — пробурмотів Натан. — Певно, вона навіть не здужає підняти замороженої креветки.