Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

Потім, усе ще трохи волога, я залізла до нього, настільки близько, що мої ноги торкалися до його ніг, і ми разом дивилися на синьо-білі сліди там, де блискавиця торкалася хвиль, на посріблений дощ, який м’яко зрошував бірюзову масу на відстані ста футів.

Світ навколо нас скоротивсь настільки, що зосталися лиш ревіння шторму, лавандове синьо-чорне море та серпанкові фіранки, які злегка погойдувались. Я вдихала запах квітів лотоса, принесений нічним вітерцем, чула музику з якогось святкування, віддалений дзенькіт склянок і стукіт стільців, які поспіхом збирали… Я намацала Віллову руку й взяла її в свою. На якусь мить я подумала, що зроду не почувалася так сильно пов’язаною зі світом, з іншою людиною, як у цей момент.

— Гарно, еге, Кларк? — мовив Вілл у тиші. Незважаючи на шторм, його обличчя було нерухоме й спокійне. Він обернувся й усміхнувсь до мене, і тієї самої миті в його очах щось було, щось тріумфальне.

— Так, — відповіла я. — Дуже гарно.

Я лежала нерухомо, слухаючи його повільне та глибоке дихання, звук дощу внизу, відчувала, як його теплі пальці переплелися з моїми. Я думала, що могла б ніколи не повертатися додому. Тут Вілл і я були в безпеці, замкнені в нашім маленькім раю. Щоразу, коли я думала про повернення до Англії, великі кігті страху дряпались у мені, і мене дедалі дужче огортав жах.

«Усе буде добре . — Я намагалася повторювати собі слова Натана. — Усе буде добре».

Зрештою я лягла на бік, одвернувшись від моря, й дивилася на Вілла. Він повернув голову, щоб глянути на мене в тьмяному світлі, і я відчула, що він мені сказав те саме: « Усе буде добре». Уперше в житті я намагалася не думати про майбутнє. Я намагалася просто бути й дозволити нічним відчуттям пройти крізь мене. Я не можу сказати, як довго ми так лежали, дивлячись одне на одного, але поступово повіки Вілла ставали важчими, поки він, вибачаючись, не пробурмотів, що думає, що, може… Його дихання стало глибшим, він заснув, і тоді лише я подивилася на його обличчя, на його вії, розділені на окремі точки біля кутиків очей, на нові веснянки на його носі.

Я сказала собі, що мушу мати слушність. Я повинна мати слушність.

Десь по першій годині ночі шторм ущух. Його спалахи гніву ставали тьмянішими й урешті зникли, щоб принести метеорологічну тиранію в якісь інші небачені місця. Повітря навколо нас помалу стало нерухомим, фіранки завмерли, залишки води стікали, булькаючи, вдалині. Прокинувшись рано-вранці, я обережно звільнила свою руку з Віллової та зачинила балконні двері, закутавши кімнату в тишу. Вілл спав — спокійним, мирним сном, яким він рідко спав удома.

Я не спала, я лежала й дивилася на нього, намагаючись ні про що не думати.

Останнього дня сталися дві речі. Перша — це те, що, піддавшись наполяганням Вілла, я погодилася спробувати підводне плавання.

Він напосідався кілька днів, стверджуючи, що я не могла так далеко прилетіти й не спробувати побувати під водою. Я була безнадійною у віндсерфінгу, ледве спромігшись підняти вітрило з хвиль, і більшість спроб кататися на водних лижах закінчувалися катанням на власному обличчі. Одначе Вілл був наполегливим, і за день до того прибув на обід, оголосивши, що замовив мені курс дайвінгу для початківців на півдня.

Я не могла вдало розпочати. Вілл і Натан сиділи поруч з басейном, у той час як мій інструктор намагався переконати мене, що я буду й далі дихати під водою, проте усвідомлення того, що вони дивились на нас, робило мене безнадійною. Я не тупа — я розуміла, що кисневі балони в мене за спиною забезпечать роботу моїх легенів, що я не потону, — але щоразу, коли моя голова опускалася під воду, я панікувала й виривалася на поверхню. Моє тіло наче відмовлялося повірити, що воно все ще дихатиме під кількома тисячами галонів найкращої хлорованої води Маврикію.

— Не думаю, що я це можу зробити, — сказала я, коли з’явилась усьоме, бризкаючись слиною.

Джеймс, мій інструктор із дайвінгу, глянув позад мене на Вілла й Натана.

— Я не можу, — сказала я роздратовано. — Це просто не для мене.

Джеймс обернувся спиною до них обох, поплескав мене по плечу та показав у бік чистого моря.

— Для декого насправді легше там, — мовив він тихо.

— У морі?

— Деяким людям легше пірнати в морську глибінь. Нумо. Вийдімо на човні.

Сорок п’ять хвилин по тому я дивилась на яскраво розфарбовані пейзажі, сховані під гладінню, забувши про страх, що мій кисень може підвести, що, всупереч усім фактам, я потону й помру під водою, навіть про те, що я взагалі боялася.