Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

— Але ти навіть не даєш жодного шансу, — прошепотіла я. Мій голос застряг у мене в грудях. — Ти не даєш мені шансу.

— Не йдеться про те, щоб дати тобі шанс. Я дививсь, як протягом цих шести місяців ти ставала геть іншою людиною, яка тільки починає бачити свої можливості. Ти не в’являєш, яким щасливим це мене робило. Я не хочу, щоб ти була прив’язана до мене, до моїх лікарняних зустрічей, до обмежень мого життя. Я не хочу, щоб ти проминула всі ці речі, які хтось міг би дати тобі. І, егоїстично, я не хочу, щоб коли-небудь ти на мене дивилася й відчувала найменше розкаяння чи жаль, що…

— Я б ніколи так не подумала!

— Ти не знаєш того, Кларк. Ти уявлення не маєш, чим це закінчиться. Ти уявлення не маєш, що відчуватимеш навіть через шість місяців. І я не хочу дивитись на тебе щодень, бачити тебе оголеною, дивитись, як ти ходиш у флігелі в своїх божевільних сукнях і не… не бути спроможним зробити з тобою те, що я хочу. О, Кларк, якби ти знала, що я хочу зробити з тобою просто зараз. І я… не можу жити, знаючи це. Я не можу. Я не такий. Я не можу бути чоловіком, який лише — приймає.

Він опустив очі на свій візок і проказав тремтливим голосом:

— Я ніколи цього не прийму.

Я почала плакати.

— Будь ласка, Вілле. Будь ласка, не кажи так. Просто дай мені шанс. Дай нам шанс.

— Цить. Просто послухай. Ти, з усіх людей… Послухай, що я кажу. Це… сьогодні… найкраще, що ти могла зробити для мене. Те, що ти мені сказала, те, що ти зробила, привізши мене сюди, знаючи, так чи інак, яким заплішеним дурнем я спершу був, те, що ти змогла знайти щось, щоб полюбити. Це мене вражає. — Я відчувала його пальці близько біля своїх. — Мені потрібно й тут закінчити. Більше жодного візка. Жодної пневмонії. Жодних болючих кінцівок. Більше жодного болю та втоми, коли прокидаєшся щоранку й хочеш, аби день вже закінчився. Коли ми повернемося, я все ще маю намір поїхати до Швейцарії. І, якщо ти справді мене кохаєш, Кларк, а ти кажеш, що так, зроби єдине, що зробить мене щасливішим, — поїдь зі мною.

Я відкинула голову.

— Що?

— Краще, ніж є, не буде. Шанси тільки на те, що мені ставатиме гірше, й моє життя, таке обмежене, як зараз, буде ставати ще меншим. Лікарі так і сказали. Мені загрожує купа ускладнень. Я це відчуваю. Я не хочу більше болю, не хочу бути в пастці у цьому візку чи залежати від когось або боятися. Тому прохаю тебе — якщо ти відчуваєш те, що кажеш — тоді зроби це. Будь зі мною. Дай мені такий кінець, на який я сподіваюся.

Я з жахом дивилася на нього, в мене у вухах пульсувала кров. Я заледве це розуміла.

— Як ти можеш мене про це прохати?

— Я знаю, це…

— Я кажу тобі, що кохаю тебе й хочу побудувати з тобою майбутнє, а ти прохаєш мене поїхати й подивитись, як ти будеш себе вбивати?

— Пробач. Може, це звучить незрозуміло, але в мене немає такої розкоші, як час.

— Що? Що? Невже ти й справді забронював місце? Чи є якась зустріч, яку ти боїшся пропустити?

Я бачила, що люди в готелі зупинялися, либонь, чули наші підвищені голоси, але я не зважала.

— Так, — мовив Вілл після паузи. — Так, є. Я проконсультувався. У клініці вважають, що я для них підходжу. І мої батьки погодились на тринадцяте серпня. Ми повинні вилетіти за день до того.

Мені закрутилася голова. Лишилося менш ніж тиждень.

— Я в це не вірю.

— Луїзо…

— Я думала… я думала, що зміню твою думку.

Він схилив голову й глянув на мене. Його голос звучав лагідно, а в очах була ніжність.

— Луїзо, ніщо не могло змінити мою думку. Я обіцяв батькам шість місяців, і це те, що я їм віддав. Ти зробила цей час красивішим, набагато більше, ніж думаєш. Завдяки тобі це перестало бути тестом на витримку…

— Не треба!

— Що?

— Більше не кажи нічого! — Я задихалася. — Ти такий егоїстичний, Вілле. Такий дурень. Навіть якби існувала якась найвіддаленіша можливість того, що я поїду з тобою до Швейцарії… навіть, якщо ти думав, що після всього, що я для тебе зробила, я змогла б так учинити, невже це все, що ти можеш мені сказати? Я розкрила тобі своє серце. А все, що ти кажеш: «Тебе мені замало. І тепер я хочу, щоб ти поїхала й подивилася на найгірше, що можна лише в’явити». На те, чого я боялася, відколи про це вперше дізналася. Ти розумієш, про що ти мене зараз прохаєш?!

Я тепер лютувала. Стоячи перед ним, я кричала, наче божевільна:

— Пішов ти, Вілле Трейнор! Пішов ти! Краще б у мене не було цієї дурнуватої роботи! Краще б я тебе ніколи не зустрічала!

Я розплакалася, побігла на пляж і назад до своєї готельної кімнати, подалі від нього.