Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

Я була майже на зупинці, коли почула її. Камілла Трейнор, стукаючи підборами по тротуару, чи то бігла, чи то йшла до мене.

— Зупиніться, Луїзо. Будь ласка, зупиніться.

Я обернулася й побачила, як вона проштовхується крізь дітей з автобусної екскурсії, розсуваючи підлітків у сторони, подібно до того, як Мойсей розсував хвилі. Яскраві вогні аеропорту на її волоссі надавали йому мідного забарвлення. На ній був красивий сірий пашміновий шарф, закинутий майстерно на одне плече. Я пригадую, що думала про те, якою гарною вона мала бути декілька років тому.

— Будь ласка. Будь ласка, зупиніться.

Я зупинилася, дивлячись позад себе на дорогу, бажаючи, щоб автобус з’явився вже, щоб він загріб мене й забрав ізвідси. Тоді могло б статися будь-що. Маленький землетрус, можливо.

— Луїзо.

— Він гарно провів час, — мій голос звучав надірвано. Дивно, як і її — зловила себе на думці.

— Має справді гарний вигляд. Просто чудовий. — Вона пильно дивилась на мене, стоячи на тротуарі. Вона раптом завмерла, не зважаючи на море людей навколо неї.

Ми мовчали.

І тоді я сказала:

— Місіс Трейнор, я хотіла б подати заяву про звільнення. Я не можу… я не можу працювати ці останні кілька днів. Я втрачаю право на будь-які гроші, заборговані мені. Фактично я не хочу грошей за цей місяць. Я нічого не хочу. Я лише…

Вона зблідла. Я бачила, як барва зникла з її обличчя, як вона трохи захиталася в ранковому світлі. Я бачила містера Трейнора, що наближавсь, жваво йдучи й міцно тримаючи однією рукою панаму на голові. Бурмочучи вибачення, він проштовхувався крізь натовп, зосереджуючи погляд на мені та дружині, тоді як ми стояли непорушно на відстані кількох футів.

— Ви… ви казали, що думаєте, що він щасливий. Ви казали, що це могло б змінити його думку, — вона говорила в розпачі, наче благаючи мене сказати ще щось, дати їй інший результат.

Я не могла говорити. Я пильно дивилась на неї, і найбільше, що я спромоглася зробити, це трошки похитати головою.

— Вибачте, — прошепотіла я, так тихо, що вона не могла мене почути.

Він був уже там, коли вона впала. Її ноги наче підломилися, і містер Трейнор упіймав її лівицею, коли вона падала, розтуливши рота.

Його панама злетіла на тротуар. Він глянув на мене, збентежений, ще не розуміючи, що сталося.

А я не могла дивитись. Я обернулася, онімівши, й почала йти, крок за кроком, подалі від летовища, ще до того, як усвідомила, що роблю. Я йшла, навіть не знаючи куди.

Відколи Луїза вернулась зі своєї відпустки, вона не виходила з кімнати аж тридцять шість годин. Вона приїхала з аеропорту пізно в неділю, бліда, як привид, навіть незважаючи на засмагу, й сказала, що поговоримо про все в понеділок зранку.

— Мені треба трохи поспати, — сказала вона. Відтак зачинилася в своїй кімнаті й відразу ж лягла спати.

Нам це видалося дещо дивним, проте що нам було відомо? Врешті-решт Лу була дивачкою від самого народження.

Зранку мама віднесла їй чаю, а Лу навіть не глянула на нього. Мама дуже захвилювалася перед вечерею, почала її трусити, перевіряючи, чи жива вона. Мама буває трішки мелодраматичною, проте, будьмо справедливі, вона спекла рибний пиріг і, найпевніше, просто хотіла, щоб Лу скуштувала його. А Лу не їла, не говорила й не спустилася до вечері.

— Мамо, я ще трішки побуду тут, — пробубніла вона собі в подушку.

Урешті мама дала їй спокій.

— Вона сама не своя, — зауважила мама. — Гадаєш, це запізніла реакція на те, що в неї з Патриком?

— Та Патрик їй по цимбалах, — заперечив батько. — Я їй казав, що він телефонував, хотів повідомити про своє сто п’ятдесят сьоме місце на «Вікінгу», та байдужішою я її ще не бачив.

Він відпив трохи чаю.

— Щоб ти знала, я її розумію, досить складно тішитися сто п’ятдесят сьомим місцем.

— Думаєш, вона захворіла? Незважаючи на засмагу, вона страшенно бліда. І те постійне спання. На неї не схоже. Найпевніше, у неї якась страшна тропічна хвороба.

— У неї просто порушився ритм через зміну часового поясу, — припустила я. Сказано це було дуже авторитетно, адже я розуміла, що тато з мамою вважали мене експертом у таких речах, у яких ніхто насправді нічого не тямив.

— Порушення ритму! Якщо ця довга подорож зробила таке з нею, то я краще залишуся з Тенбі. Джозі, ти як гадаєш, кохана?

— Не знаю… хто б подумав, що відпустка може так вплинути на людину? — хитала головою мама.

Я піднялася до неї після вечері. Без стуку в двері (зрештою це все-таки була моя кімната). Повітря було важким і затхлим, я підняла ролети й відчинила вікно, після чого Лу, прикриваючи очі від світла та здіймаючи вихор пилу, визирнула з-під своєї пухової ковдри.