Федерико Моччиа - Три метри над рівнем неба

— Хочеш поговорити про це?

— Ні, це бридка історія.

— Гірша за мою?

Степ кивнув. Вони усміхнулись одне одному. Братній погляд, у справжньому сенсі слова, можливо, тільки зараз — уперше. Раптом задзвонили у двері. Довгий і настирливий звук розірвав атмосферу радості та надії. Степ побіг до дверей, відчинив їх.

— Привіт, Степе.

— О, привіт, Палліно. — Спробував приховати своє розчарування. — Заходь.

— Ні, дякую, я тільки заїхала привітати тебе. Привезла тобі ось це. — Дала йому маленький пакет.

— Мені зараз його розгорнути?

Палліна кивнула. Степ покрутив пакет у руках, шукаючи, де він розгортається, відкрив. Дерев’яна рамочка, а всередині — найліпший подарунок із тих, що він міг забажати. Він і Полло на мотоциклі, обійнявшись. Коротке волосся, розставлені ноги, усмішка на тридцять два зуби. Усередині боляче тенькнуло.

— Палліно, вона прегарна. Дякую.

— Господи, Степе, як я за ним сумую.

— Я теж.

Аж тепер він помітив, як одягнена Палліна. Скільки разів він бачив цю джинсову куртку позаду себе на мотоциклі, скільки разів по-дружньому ляскав по ній, сильно, весело. Усміхнулись одне одному.

— Степе, можна тебе про щось попросити?

— Все, що хочеш.

— Обійми мене.

Степ боязко підійшов до неї, широко розвів руки і прийняв її в свої обійми, думаючи про друга і про те, як вона була у нього закохана.

— Обійми мене, стисни мене ще сильніше. Як робив він. Знаєш, він завжди мені казав… «Так ти від мене не втечеш. І залишишся назавжди зі мною…» — Палліна поклала йому голову на плече.

— Але пішов назавжди він.

Заплакала.

— Ти мені його нагадуєш до болю в серці, Степе. Він тебе обожнював. Казав, що тільки ти його розумієш, що ви з ним однакові.

Степ глянув поверх її голови. Двері вдалині розпливалися. Стиснув її сильніше, ще сильніше.

— Це неправда, Палліно. Він був набагато кращий за мене.

— Так, це правда. — Усміхнулась, хлюпаючи носом. Відсторонилась від Степа. — Ну, мені час додому.

— Хочеш, проведу тебе?

— Ні, дякую. Там унизу Дема, який мене чекає.

— Переказуй йому вітання.

— З Різдвом, Степе.

— З Різдвом.

Дивився, як вона заходить до ліфта. Палліна усміхнулась йому востаннє, тоді двері зачинилися і вона натисла на кнопку «1». Поки спускалася, витягла з кишені куртки пачку «Кемел лайт». Запалила останню цигарку, ту, що лежала в пачці перевернутою. Але закурила її з сумом, без надії. Вона знала, що її єдине справжнє бажання — нездійсненне.

Степ пройшов до своєї кімнати й поставив фотографію на шафку, відтак повернувся за стіл. Поряд із його тарілкою лежав загорнутий у папір пакетик.

— А це що таке?

— Твій подарунок. — Паоло усміхнувся йому. — Ти не знаєш, що на Різдво всі обмінюються подарунками?

Степ почав розгортати пакет. Паоло дивився на нього веселими очима.

— Я побачив, що вчора ти спалив усі ті комікси, тож не маєш чого почитати.

Степ розгорнув. Ледве не засміявся. «Мене звати Текс». Комікс, який він терпіти не міг.

— Якщо тобі не подобається, можна поміняти.

— Та ти що, жартуєш, Паоло, дякую. У мене справді такого не було. Зачекай трішки, я теж маю дещо для тебе.

Трохи згодом повернувся до вітальні з довгастим пакунком у руках. Він купив це тоді, коли чекав під будинком Бабі. Ще до того, як побачив її. Прогнав ці думки.

— Тримай.

Паоло взяв подарунок і розгорнув. В його руках була пара темних «Балорама». Степ усміхнувся йому.

— Такі самі, як мої. Вони дуже міцні, ніколи не б’ються. Навіть якщо хтось скидає тобі їх долі. — Усміхнувся йому. — А, до речі, поміняти не можна.

Паоло надяг окуляри.

— Як вони мені?

— Чудово! Бля, ти видаєшся брутальним. Навіть злякатися можна. — Раптом йому сяйнула думка — блискуча, ідеальна, класна. — Слухай, Па’, у мене є одна ідея. Не кажи мені ні, як ти завжди робиш. Сьогодні Різдво, ти не можеш мені відмовити!

Холодний вітер куйовдив волосся.

— А можна повільніше, Степе?

— Та я й так на вісімдесят їду!

— У місті не слід перевищувати п’ятдесяти.

— Та припини, я ж знаю, що тобі подобається.

Степ додав швидкості. Паоло стиснув його міцніше. Мотоцикл мчав вулицями міста, залишаючи позаду перехрестя та жовті світлофори — спритний і мовчазний. На ньому, обійнявшись, сиділи двоє братів. Краватка Паоло вивільнилась з-під куртки й весело розмахувала вночі своїми чорними ромбами. Трохи вище за новими чорними окулярами Паоло зі жахом дивився на дорогу, готовий помітити будь-яку небезпеку. Перед ним — Степ, спокійний за кермом. Вітер пестив його окуляри «Балорама». Хтось нашвидкуруч паркував машини у другому ряду перед церквою. Ці люди йшли на месу. Різдвяна релігійність, молитви, обтяжені присмаком панеттоне. На якусь мить йому теж захотілося увійти туди, попросити про щось, помолитися.