Наталія Дурунда - Спокутий гріх

— О, Господи! — не витримав Тимур і важко опустився на лавицю. — Жінки… Одне слово — жінки! Ніякої допомоги не дочекаєшся. Навіть психологічної…

— Потримайся одну хвилиночку, милий, — швидко протараторила Діана. — Допомога зараз буде… Тільки не бешкетуй…

Скинула дзвінок і поспіхом набрала чийсь номер.

— Кому телефонуєш? — поцікавився Максим, який сидів поруч і чув розмову батька й дочки.

— Денису з Олегом, — відповіла. — Вони ж помирилися. Знову нероздільні, як Свята Трійця. Нехай їдуть і рятують свого друга. Все-таки медики якісь: один психолог, інший — хірург.

— Кумедна ситуація, — розсміявся Кудрявцев.

— Тобі смішно?! — витріщила на нього сердиті очі Діана. — Подивлюся, як сидітимеш у коридорі, коли я народжуватиму.

— Ти що? — запереживав Максим. — Уже?

— Ще ні, — нервово буркнула. — Але, якщо багато базікатимеш — хоч завтра ощасливлю тебе.

— Я не проти, — хитро примружив очі й обняв дівчину.

…— Батурін! — раптом почулося у коридорі.

— Я! — голосно крикнули три голоси.

— То хто батько? — не зрозуміла розгублена молода дівчина.

— Я, — неймовірно хвилюючись, повторив Тимур.

— Вітаю, — щиро усміхнулася. — У вас — хлопчик. Вага — чотири кілограми і сімсот грамів. Богатир. Намучив маму. Але вже все гаразд. Ходімо зі мною. Спочатку переодягнетеся, а потім зайдете до дружини з сином.

Олег з Денисом, підбадьорюючи, поплескали друга по плечах. Мовляв, тримайся.

Тимур увійшов до спеціального приміщення, мов у «святую-святих». На ліжку лежала Еля. На її грудях — малюк. Він ніжно крекотів і водив ротиком, наче цілував найріднішу.

Зворушений чоловік не міг відвести від нього завороженого погляду.

— Так ось ти який? — тихо прошепотів. — Маленький і такий сміливий. Не побоявся прийти у цей світ…

Боязко простяг руку й торкнувся голівки.

Потім повним любові й ніжності поглядом подивився на змучену Емілію. Погладив мокре волосся, поцілував спітніле її чоло.

— Дякую за сина, — ласкаво усміхнувся.

— Ага, — не витримала зливу чоловічих сентиментів акушерка, яка поралася поруч. — Ваш син ще й мічений. Не загубите. Ось, — показала на маленький акуратний коричневий хрестик на лівому плечі малюка й весело засміялася.

Тимур завмер.

З його обличчя вмить щезла усмішка. Відчув, як затремтіли руки. Серце тривожно забилося.

Про такий читав у тому листі.

Його називали Божим знаком дитини, яка…

— Все гаразд, — відчула напругу чоловіка й потисла його руку Еля. — Не переживай. Веселка засяяла… Тепер усе буде добре. Я знаю… — загадково відповіла.

Неділя зіслання Святого Духа.

Сім’я Батуріних приїхала до церкви на Богослужіння.

Посеред Літургії отець Никодим виніс Святе Письмо.

Молоді міністранти виструнчилися обабіч священика.

Маленький, трирічний Радомир Батурін, одягнений у спеціальний літургічний одяг, дрібочучи ніжками, виніс запалену свічку й став прямо перед духовним отцем.

Священик на мить відірвався від книги, глянув на розумного милого хлопчика. Його обличчя торкнулася легка посмішка.

У храмі запанувала повна тиша.

Зазвучало Євангеліє від Йоана.

Емілія відчула повне блаженство, якийсь внутрішній спокій.

Тимур стояв у храмі й заворожено спостерігав за сином. Це — його продовження, його кров і плоть, його гордість. Ім’я хлопчикові вибирали разом з дружиною. Обом сподобалося — Радомир, бо приніс радість і мир їхнім змученим душам.

Праворуч батька — донька Діана з чоловіком Максимом. А ліворуч… Давид Новак — тато Емілії.

Ідея знайти Давида виникла у Діани після того, як вони з Ельою передивлялися фото на маминій квартирі. Вона поділилася нею з Тимуром. Яким же було їхнє здивування, коли після недовгих пошуків через компетентні органи з’ясувалося, що він досі мешкає за старою адресою у Празі. Не одружений. Одинокий.

Зворушений чоловік відразу прийняв запрошення приїхати до Києва.

Емма не тямилася від щастя.

Вона й припустити не могла, що рідний батько весь цей час жив у їхньому будинку. А їй так його не вистачало…

«Вірую, Господи, і сповідую, що Ти воістину Христос — Син Бога Живого…» — прозвучала у церкві молитва перед причастям.

Емілія опустилася на коліна перед розп’яттям.

Рани, від пережитого на її серці вже не кровоточать, шрами не ниють.

На душі спокійно.

Більше не відчуває страху за своє майбутнє. Адже з нею Бог, чоловік, синок, і вона всією своєю душею — з ними. Що може бути важливіше?…