Наталія Дурунда - Спокутий гріх

— Бажаю щастя і тобі, і Норі, — не дослухав Батурін. — Щиро… Правда… — з теплотою глянув на браслет.

— Ти знав? — від здивування в Дениса ледь дух не перехопило. — Олег сказав? От друг… — незадоволено похитав головою. — Я ж просив… Коли час настане — сам розповім.

— Олег тут ні до чого, — зітхнувши, посміхнувся Тимур. — Я сам здогадався. Знайома прикраса, — поклав на місце браслет. — Зроби її щасливою, — перевів погляд на Дениса. — Створи міцний шлюб, кохай, бережи, подаруй дітей. Нора заслуговує найкращого, — мовчки попрямував до дверей.

— Зачекай, — наздогнав його Денис і співчутливо торкнувся плеча. — Поїхали. Я поговорю з Емілією.

…Емма лежала на одному боці, заплющивши очі. На перший погляд могло здатися, що спить. Та Долгаєв добре знав, що означає такий «спокій». Він не віщував нічого доброго. Вона занурювалася в себе. Наглухо зачиняла двері своєї душі. Нікого туди не пускала. Нікого не чула. Навіть поштовхи власної дитини не змушували її здригнутися.

Денис присів на краю ліжка й не міг знайти слів, щоб почати непросту розмову. Панувала тиша. Тимур не перебільшував, коли говорив про тривожний стан дружини, це очевидно.

— Еміліє, — важко почав Долгаєв. — Вперше визнаю, що… — запнувся, не в змозі дібрати потрібних слів.

Почувши голос Дениса, Емма розплющила очі. Вони були байдужі й дивились в нікуди. Але то додало йому впевненості. Вона реагує! Хоч слабо, але реагує!

— Я бачив тебе у горі, — згадав ту страшну ніч. — Потім бачив у радості, — згадав церкву й вінчання. — Ти справді була щаслива… І залишаєшся такою, бо що таке щастя? Усмішка рідної людини. Теплий дощ за вікном. Чути, як б’ється серденько твоєї дитини… — узяв її руку й легенько поклав на живіт. — Берегти у пам’яті всіх, хто був колись поряд. Все це — справжнє щастя. Варто тільки вміти побачити його, цінувати, берегти. І не забувати дякувати Всевишньому, який все це дав тобі, — глибоко замислився. — Не повертайся в минуле, — за мить продовжив. — Там порожнеча. Туди не можна. Живи майбутнім. Нехай тебе не лякають привиди вчорашнього. Думай про завтрашній день. Живи. Просто живи…

Емілія заплющила очі. Її обличчям покотилася сльоза…

— Не знаю, Тимуре, — важко зітхнув Денис, коли вийшов з кімнати. — Це результат серйозного емоційного потрясіння. Ніяких прогнозів дати не можу. Якби хоч більше часу… — задумався про кінець вагітності. — Моя порада: терміново зв’яжися з лікарем, який прийматиме пологи. Він має бути в курсі стану пацієнтки і готовим в будь-яку хвилину до появи дитини, — поплескав друга по плечах.

Батурін увійшов до кімнати. Приліг біля дружини. Обняв. Заплющив очі.

— Тимуре, — раптом почув слабий голос Емілії. — Відвези мене до церкви…

— Куди? — здивувався.

— Туди, де ми вінчалися, — тихо прошепотіла. — У листі сказано: гріх змиває щире каяття. Моліться. Я хочу…

— Добре, — погодився.

«А й справді, — раптом наче прозрів. — Треба негайно показати цей зловіщий лист отцю Никодиму…»

Тимур довів Емілію до центрального входу в храм.

— Я пройдуся, — поцілував у чоло. — Поки будеш всередині — вирішу деякі справи.

— Добре, любий, — ствердно кивнула головою й боязко зайшла до церкви.

Зараз тут порожньо. Служби немає. Але двері відчинені. Вони ніколи не зачинені перед тими, хто приходить до Бога.

Пахло воском і ладаном.

Підійшла до образу Пресвятої Богородиці.

На мить здалося, що очі Божої Матері зазирають прямісінько в її душу. Вони такі глибокі, добрі, ласкаві, випромінюють любов, викликають довіру, кличуть до Бога, спонукають до каяття…

На руках Пречиста Діва тримає Сина. Він маленький. Її серце радіє.

А ось, поряд — розп’яття!

Емілія аж здригнулася.

Це ж той самий Син своєї матері, що колись лежав на її руках, посміхався немовлям, даруючи їй невимовну радість.

А тут — розтерзаний, закатований, замордований грішниками.

Що пережила Мати, коли побачила на хресті свою розіп’яту, замучену дитину?

Емілія відчула, як стисло груди.

З очей покотилися сльози.

Ноги підкосилися.

Опустилася на коліна.

— Господи, — звела очі до розп’яття, — врятуй мене. Врятуй моє дитя, — ревно шепотіла. — Благаю. Я вже сповна заплатила за чужі гріхи. Каюся у своїх. Допоможи… — припала обличчям до холодної підлоги. — Не відвертайся, — важко схлипувала. — Дай відчути, що Ти поряд. Простягни мені свою руку. Простягни… мені… — заливалася гіркими сльозами.

Раптом почула чиїсь тихі кроки.