Наталія Дурунда - Спокутий гріх

«Це кінець, — блиснула думка. — Далі тікати нікуди».

Раптом відчула, як чиїсь сильні руки вхопили її й притисли до себе, наче взяли в сталеві обійми.

Здригнулася.

Прокинулася.

Це Тимур.

Він удома.

Поряд.

Обійняв і притис до себе. Емілія відчула його гаряче дихання, тривожне серцебиття. Він теж переживає. Це очевидно.

— Ти тяжко спала, — прошепотів їй на вухо й поцілував голову.

— Я наче знову пережила ту страшну ніч, коли… аварія… Як із цим далі жити? Як? — злякано дивилася на чоловіка.

— Тихенько. Заспокойся, — погладив хвилясте волосся. — Все буде добре. — співчутливо глянув у її печальні очі. — Я знайду вихід. Розірву це пекельне коло. Врятую вас. Навіть ціною власного життя, якщо треба.

— Не врятуєш… — міцно стисла повіки й одвернулася. Її тіло тремтіло. — Ніхто не врятує… Ніхто… Ти знав… Твій почерк.

— Не знав… — важко промовив Тимур. — Одного дня до мене прийшла жінка. Незнайома. Вона зателефонувала напередодні. Домовилася про зустріч. Зазвичай клієнтів з вулиці не приймаю. Лише зараз розумію, що це була зовсім не випадкова зустріч. Не просто банальний збіг, — задумався, наче згадав. — Ще тоді я відчув у ній щось рідне, близьке… Не міг зрозуміти, поки ми з тобою не зустрілися. Тепер усвідомлюю: я відчув тебе, — обняв дружину, — крізь час… — прошепотів. — Хто б міг подумати… Вона приходила у справі про квартиру, — сумно продовжив. — Там був кредит. Повністю закритий. Я швидко вирішив це питання. Ми вже майже попрощалися, коли Ірина, так здається її звали, вийняла конверт і попросила після її смерті віддати дочці. Я не погоджувався. Наче передчував біду… Але вона так благала, ніби знала про свою кончину. Тоді я не витримав. Залишив лист у себе. Підписав на ньому адресу, твоє ім’я й періодично перевіряв стан квартири. А коли час настав — довірив його Кларі. І ось що з цього вийшло…

— Залиш мене, — ледь чутно прошепотіла Емілія. — Хочу побути сама.

Тимур завмер. Відчув, як боляче стисло груди.

— Елю… — хотів було переконати, що зараз не час так переживати. На часі пологи.

— Залиш, — важко попросила.

Батурін мовчки вийшов з кімнати. Підійшов до вікна у вітальні. Обперся чолом у холодне скло.

«Серйозний стрес, — згадав слова лікаря. — Рекомендував би показати її спеціалісту».

Йому й самому було нелегко.

Зловіщий конверт не виходив з голови. Із самого початку відчував, що з ним щось не так. Хто б міг подумати, що під цупким жовтим папером не просто страшна сповідь, а доля його власної дитини. О-о, Господи! Якби знав це раніше! Ніколи б не дав його в руки Елі.

«А якщо це правда? — терзали думки. — Якщо хлопчики у цьому роду приречені? Значить… і мій син під загрозою? Боже…» — стис голову руками, важко опустився у крісло.

— Тату, — раптом почув тихий голос Діани. У цей нелегкий час вона залишилася поряд. — Я приготувала сніданок, — співчутливо торкнулася плеча. — Поїш.

— Не можу, — зітхнув. — Апетиту зовсім немає. Руки опускаються. Вперше у житті не знаю, що робити.

— А давай Уляні зателефонуємо, — несподівано запропонувала. — Вона була з Емілією у найважчі часи. Може…

— Давай, — не роздумуючи, погодився.

— Тимуре, привіт, — весело привіталася Мостова. — Як Емілія? Готова до відповідальної миті? Залишилося зовсім трішечки.

— Не готова, — глухо прохрипів. — Приїжджай.

— Маячня якась, — складуючи листа, промовила Мостова, коли примчала до Батуріних. — Я б жодного слова близько до серця не приймала. Ми живемо у сучасному світі. Які чужі гріхи?

— Переконай у цьому Елю, — слабим голосом відповів.

— Тебе хоч переконувати не треба? — підозріло запитала.

— Я вже й сам не знаю, чому вірити, — важко зітхнув. — Про смерть дітей там усе правильно написано.

— Нічого там не написано, — роздратовано обірвала Уляна. — Ангели, мечі… Ви що, подуріли? Про живу дитину піклуйтеся. Вона ось-ось народиться, — намагалася достукатися до здорового глузду чоловіка.

— Я переживаю за них обох, — знов обхопив голову руками.

Всю серйозність ситуації Уляна відчула, коли зайшла у спальню. Емілія лежала й не реагувала на жодне її слово, як у часи, коли перебувала в лікарні після трагедії. Вона втрачала надію. Буквально хоронила свою живу дитину. Не вірила у завтрашній день.

— Денис казав: такий стан — недобре, — ділилася своїми страхами з Тимуром. — Взагалі, якби не він… — задумалася. — Не знаю, як Емілія пережила б тоді…

— Ти справді у це віриш? — скривився Тимур.