Наталія Дурунда - Спокутий гріх

Мені не стало духу зізнатися тобі при житті, тому пишу цього листа. Якщо ти його читаєш, Іриночко, значить мене вже немає серед живих.

Але є ти! І є твоя дитина!

Бережіться і моліться!

Пам’ятайте — гріх змиває щире каяття.

Шкода, що я так пізно це зрозуміла…

Твоя мама — Марія Білич».

Емілія дочитала листа.

Обличчя заливали сльози.

У голові — суцільна каша.

Руки й ноги тремтіли.

— Боже, який жах, — судорожно прикрила рота рукою. — Прабабуся… свідомо й повільно убивала… Господи… А бабуся Марія… Зрозуміла ворожку, — божевільно засміялася Емма. — Нічого ти не зрозуміла!!! — щосили закричала Емілія й ухопилася за груди. — Ангел забрав моїх дітей!!! — в агонії розкидала листки по кімнаті. — Моїх!!! Обох одночасно!!! Двома мечами!!! Я — четверте покоління, що найстрашніше заплатило за родинний гріх!!! Що ж ти наробила, Ганно? — безсило обперлася на стіл. — Чому не покаялася? Ч-чому?… — відчула, як підкосилися ноги, в очах побіліло.

Емма похитнулася.

Міцно стисла повіки.

Не допомогло.

Відчула повний спокій…

— Я повернулася! — донісся з коридору голос Діани. — Сподіваюсь, ти не засумувала? Бо не повіриш, зустріла… Елю? — не почувши ні слова у відповідь, запереживала. — Ти вдома?

Та у відповідь — зловісна тиша.

— Еміліє?! — голосно покликала, заходячи в кімнату.

Спочатку здалося, що тут нікого немає, як раптом дівчина помітила ногу, яка виглядала з-за столу.

— О, Господи! — закричала налякана до смерті Діана. — Еммочко! — била по обличчю непритомну жінку. — Що з тобою? Що ж я татові скажу? — плакала. — Як не вберегла?

Послухала пульс. Наче жива.

Тремтячими руками вхопила телефон.

Знайшла номер батька.

— Ні! — вирішила. — Спочатку швидка!

— Тату, — нарешті додзвонилася Тимурові, коли лікар вже привів до тями Емілію й оглядав її. — Приїжджай скоріше. Тут Еммі погано.

— Що з нею?! — відразу знявся криком Тимур.

Від такої реакції Діана аж втратила дар мови.

— Дай слухавку лікарю! Негайно!!!

— Серйозний стрес, — пояснив лікар. — Поки що мляво реагує на присутніх. Рекомендував би показати її спеціалісту. Антистресові препарати їй тепер не рекомендовані.

— А дитина? — запереживав.

— Все гаразд, — заспокоїв лікар. — Загрози немає.

— Стрес? — не міг зрозуміти Тимур. — Від чого? Зранку все було гаразд.

— Ваша донька каже, вона читала якогось листа, після чого знепритомніла.

— Листа?

— Я не винна, тату, клянуся, — ледь не плачучи, виправдовувалася Діана й вийшла у коридор. — Конверт був підписаний твоєю рукою. Думала, там щось романтичне. А виявилось…

— Що ти кажеш? — не міг прийти до тями Тимур. — Я в житті нікому листів не писав.

— Пробач, таточку, — знову запереживала Діана. — Я так підвела…

— Заспокойся. Я вірю… вірю тобі, — потеплішав Батурін. — Побудь там. Вже їду…

Тої ночі Емілія майже не спала. А в ті короткі миті, коли відключалася — підсвідомість мучили видіння: густий, ворожий, чорний ліс, хата прабабусі Ганни, повитуха на руках з мертвим малюком.

Страшна гроза, від якої завмирає у страху все живе й неживе. Навіть столітні дерева вклоняються могутньому грому й вітрищу.

І знову ліс.

Емілія одна під дощем, що ллє стіною. Недалеко — на галявині — машина Антона. Емма знає — там її діти: Богданко й Семенко. Вони плачуть, кличуть свою матусю. Вона чує їхні голоси. Вони там одні…

«Добігти! Врятувати!» — майнула перша думка.

Та раптом відчула в собі поштовх дитини.

Це син Тимура!

Він живий!

А вони — глянула на розбитий автомобіль — мертві!!!

До них не можна!!!

Вона не хоче! Ні! Їй треба жити! Заради хлопчика, який ось-ось народиться! Закричить на її руках! Зігріє зболене материнське серце, припаде до грудей! Заради чоловіка, якого так кохає! З ним уперше відчула смак взаємної любові.

Жити! — стукало в голові. — Жити!

Крок за кроком повільно відступала назад.

Та щось не відпускало. Крики рідних дітей ставали ще голоснішими. Емілія затулила вуха, міцно стисла голову. Не допомогло. Пронизливий дитячий плач, здавалося, долинає не ззовні, а розриває голову зсередини.

Не витримала. Кинулася тікати. Обдираючи руки, ноги, обличчя, бігла через лісову хащу.

Нарешті галявина.

Ні! Не галявина! Попереду… Прірва!

Різко зупинилася.

Глянула донизу.

Чорна безодня!

Обернулася. Позаду — таємничий ліс, що кличе у свої смертельні обійми.

Прислухалася.

Плачу вже не чути. Лише ворожий шепіт: тихий, зрадницький і… сміх…