Антін Щегельський - Мемуари українського Казанови

— Ну як, тепло? — Порушив він мовчанку.

— Не знаю, — відказала цокочучи зубами.

— Зараз будемо вас гріти по-справжньому, — Михайло потягнувся рукою в бік пасажирки, намагаючись на ходу дістатися правого нижнього лючка пічки, аби спрямувати потік теплого повітря на її ноги.

Помітивши той жест, жінка інстинктивно відсунула стиснуті коліна подалі від його руки.

— Та не лякайтеся. Ніхто не збирається посягати на вашу цноту. — Заспокоїв молоду жінку, вмикаючи пічку на максимальний режим.

— Побачте, то я за звичкою. Бо самотня жінка як горох при дорозі: хто іде — той і скубне, — гірко мовила вона.

— А чого ж це ви вилітнились? Так і застудитися не довго.

— Майбутнього татка для свого синочка шукала. — відказала з сумом. — Та, мабуть, не там, де вони водяться.

Поки їхали на Оболонь, Світлана, а саме так звали пасажирку, розповіла, що вже більше року, як вони з Івасиком осиротіли. Чоловік працював персональним шофером у народного депутата Когута, який позаторік загинув у автокатастрофі при загадкових обставинах. Міліція списала всю провину за смерть депутата на водія. І якби той не загинув разом з господарем, напевне б зараз гнив не в могилі, а у колонії. Вона так і не змогла добитися для дитини пенсії, у зв’язку з втратою годувальника. Ще, дякувати Богу, не забрали квартиру, яку виклопотав для свого шофера депутат, аби той постійно був напохваті.

Цілий рік вона носила траур. За цей час навіть жодного разу не глянула на іншого чоловіка. Поки подруги і колежанки підбивали Світлану покінчити з самотнім життям, раз-по-раз знайомлячи її з усілякими невдахами (бо як ще можна назвати чоловіка, який, доживши до густої сивини чи лискучої лисини, так і не спромігся створити сім’ю?), вона терпляче зносила ті залицяння, душею й тілом залишаючись вірною покійному чоловікові. А коли навіть його рідна мати почала натякати невістці, що Івасикові потрібен батько, і що вона зовсім не образиться, якщо Світлана вдруге вийде заміж, вирішила ризикнути. А що ризикувати не було з ким, то, відвівши трирічного Івасика до свекрухи, разом з подругою поїхала в готель Дніпро, де, як розповідали, вечорами у барах тусується досить пристойна публіка.

Однак, завсідники бару аж ніяк не виправдали жіночих сподівань. Вони були зовсім не з тієї публіки, серед якої порядній жінці слід би шукати собі пару. Сексуально стурбовані, схожі на кіношних бандитів чолов’яги та кавказькі «звірі» дивилися на них, як на повій і відверто пропонували переспати. А коли жінки обурено відмовляли, розпалювалися ще більшою жагою і в кілька разів підвищували ціну.

Світлану вже починало нудити від кави й сигарет, а в животі булькали штормові хвилі «Софії Київської», коли її вперше за вечір запросив до танцю досить ввічливий і галантний молодик. Поки танцювали, той не переставав розсипатися в компліментах. Потім був другий танець, третій. Захопившись, Світлана навіть не помітила, куди зникла її подруга. Вже далеко за північ молодик узявся проводжати її додому. А щойно опинилися на задньому сидінні таксі, нахабно почав зривати з неї трусики. Світлана пручалася, кричала, благаючи про допомогу. А коли на її крик водій зупинився, прожогом вискочила з машини. Добре ще, що молодик не вийшов слідом за нею. Отак вона й опинилася одна серед ночі на пронизаній колючим вітром Європейській площі.

Михайло подумки, ніби своє власне, переживав чуже горе, Адже коли дев’ять років тому в автокатастрофі загинула дружина, він і сам опинився в подібній ситуації. Тільки на відміну від Світлани, пару собі не шукав, бо не вірив, що чужа жінка зможе замінити його кровиночці матір.

— Ось і приїхали, — вивела його із задуми Світлана. — Ви тільки не подумайте нічого поганого, але гроші у мене вдома. Тож запрошую до господи. Заодно і кавою вас пригощу. Більшого не обіцяю, але душу відігріти й прогнати сон буде чим.

— Якось незручно серед ночі ходити по гостях. Ліпше внесіть гроші сюди.

— А як піду й не повернуся? Або ще гірше, затримаюсь з якоїсь причини, а ви поїдете, не дочекавшись? — Запитала Світлана. — Ні, краще ходімо.

— Тоді зачекайте. — Він не кваплячись перевірив, чи замкнені усі дверцята. Потім відчинив багажника, виволік з нього чималий клумак бараболі, укинув туди кілька морквин та буряків, дві головки капусти.

— Навіщо це все? — Здивовано запитала жінка.

— Ну як же, перший раз у хату з порожніми руками гріх, — поворухнув він раптом пересохлим від хвилювання язиком. — Та не стійте як вкопана. Допоможіть завдати на спину й показуйте, куди йти.