Антін Щегельський - Мемуари українського Казанови

Переступивши поріг помешкання, Михайло промовив традиційне: «Добрий вечір вам у хату!» і, не скидаючи з плечей мішка, роззувся, аби, як він пояснив господарці, не натоптувати.

У прибраній зі смаком квартирі, де Михайла напували кавою, було чисто і затишно. Але якось напів-по-холостяцькому. У вічі кидалася відсутність у помешканні чоловічих речей. Якщо не рахувати величезної кількості найрізноманітніших іграшкових машинок.

— Ви вже даруйте, що пропоную каву без цукру й тістечок, — знічено вибачалася Світлана. — Сплатила комірне і майже нічого на прожиття не залишилося. Тільки для Івасика, щоб не почувався обділеним.

— Пусте, — покривив він душею, давлячись гірким як трунок напоєм, — я якраз і люблю каву без цукру й лагомінів.

Розмова не клеїлась. Їх гнітила самотність удвох, за якою мусило статися те, чого обоє хотіли, але ще не сміли на важитись. Тож коли від мовчання задзвеніло в вухах, а в голові почали плутатися думки, Михайло похапцем підвівся, промимрив слова прощання й рушив до дверей.

— Стривайте, візьміть гроші, — отямилася Світлана.

— Нехай іншим разом. Зателефонуєте, коли матимете вільні, — тицьнув їй в руки свою візитну картку. — А зараз гроші вам більше потрібні. Для хлопчика.

По тих словах Михайло ступив у ніч. Завів машину, посидів трохи, прогріваючи двигун та гамуючи прискорене серцебиття. А коли вирулив на Набережну Славутича, за півсотні метрів попереду крізь заметіль побачив на узбіччі силует, який «голосував» йому рукою.

Моя перша дружина дуже рано пішла за межу, залишивши по собі двох маленьких донечок: трьох і шести років від роду. Я не ризикнув одружуватися вдруге, аби страшне слово мачуха ніколи не стало для них реальністю.

Сам давав дітям раду. Виховував, як міг. Навіть дав університетську освіту.

Лише коли доньки повиростали і повиходили заміж, я сповна відчув, що таке самотність. Ховаючись од неї, увесь віддавався роботі. Найбільше не любив вихідні і свята. А у відпустці не був уже років із вісім…

І ось мої діти зробили татові просто царський подарунок — путівку в п’ятизірковий готель «Ліра». Це неподалік містечка Сіде, на середземноморському узбережжі Туреччини.

Ще не знаючи, що на мене чекає у тому раю, я вирушав у подорож без будь-якого ентузіазму. Якось механічно дістався до аеропорту Бориспіль. Разом із групою відпочивальників повантажився у літак і за якихось півтори чи дві години приземлився в Анталійському аеропорту.

Потім, уже поночі, нас кудись дуже довго віз шикарний туристичний «Мерседес». Нарешті, він підрулив до самісінького підніжжя невисокого пагорба, звідки починаються пологі сходи, що ведуть до парадного під’їзду готелю. Посередині, між сходами, — неширокий каскад маленьких водоспадів. На кожному із семи його ярусів-майданчиків милували око мармурові статуї німф. Ті сходи вивели у широчезний хол до рецепції. Тут усіх зареєстрували, видали ключі й кожному на руку почепили вузенький, помранчевого кольору, клейончастий браслет постояльця.

Зрозуміло, всім нам кортіло поселитися так, щоб номер був із балконом. І щоб з балкона було видно море. Представниці туристичної фірми (на жаль, не запам’ятав її імені) довелося докласти чимало зусиль, щоб втовкмачити у совковські голови, що у п’ятизіркових готелях зазвичай не менше 80 відсотків номерів виходять вікнами, тобто балконами, на море. І всіх поселяють саме в такі номери. Наостанок представниця турфірми оголосила:

— Щовечора о двадцять першій годині збираємось біля рецепції. Явка всіх обов’язкова, бо оголошуватиметься програма відпочинку на наступний день. А зараз відносьте речі в номери і — в ресторан на вечерю. До речі, не тільки їжа у ресторані, а й спиртне у барах безплатне. А вони працюють до глибокої ночі. Окремі навіть цілодобово.

Хоч як дивно, але, незважаючи на пізню пору, нашу групу досить ситно і смачно погодували.

Стояла друга половина квітня. Для субтропіків це майже наше літо. Тож після вечері дехто подався до моря купатися. Інші — розійшлися по барах, вивчати, чим пригощає у Туреччині спраглих подорожніх система «Все включено». Я ж вирішив просто відіспатися з дороги.

Мені пощастило поселитися в двомісному номері. Той номер і справді виходив балконом на море. У просторій кімнаті, крім двоспального ліжка, було ще й досить велике одинарне. Я вибрав широке. Але й на ньому вночі дуже довго не міг заснути. І не тільки через весняне безсоння, яке мучило ще вдома. Як і більшість людей, я не одразу звикаю до нової постелі.