Антін Щегельський - Мемуари українського Казанови

І тоді Марія здалася. Принаймні зробила вигляд, що здається. Насправді ж вирішила провчити остогидлого сільського Казанову. Найближчої суботи вона запропонувала Поліні разом сходити у лазню. Про що жінки говорили, поки парились, про те знають тільки вони. А коли повернулись додому, Марія знайшла нагоду шепнути Гецькові:

— Сьогодні увечері, коли добре споночіє приходь до мене у крайню шопу [1] Шопою на Поділлі називають сарай. Як правило, шопа будується з трьох відділень: для птиці й свиней, для корови та для реманенту. Нерідко відділення для реманенту використовується як додаткова літня спальня. . Я чекатиму.

Мабуть, ніколи для нього так повільно не тягнувся час. Гецько ніяк не міг дочекатися вечірньої пори, коли, нарешті, він зможе показати Марії, що в коханні не якийсь там сільський телепень, який не знає нічого, крім пози бутерброда. Він втілить цієї ночі на практиці все, що уміє і що бачив колись у порнофільмах. Подумки вже кохаючись з Марією, він, аби скоротати час, перерубав цілу гору дров, переробив ще масу всякої роботи. Присмерком поголився, викупався, напахтився дорогим одеколоном та наквецяв під пахвами дезодорантом фірми «Gillette». А потім узяв фатку [2] Фатка або хватка (в інших місцевостях — павук) — чотирикутна риболовна снасть із сітки. й пішов до річки ніби на риболовлю. На березі заховав снасть у лозах і, коли споночіло, зробивши добрячий гак, городами, мов злодій, прокрався до сусідської шопи.

Там його вже чекали. У темному приміщенні на широчезному мов пором дерев’яному ліжку з набитим свіжим духмяним сіном матрацом під тоненьким простирадлом лежала його мрія — його і ще не зовсім його Марія. Гецько швиденько роздягся й навпомацки пірнув у ліжко. Шепчучи тремтячим від хвилювання голосом чарівне ім’я своєї омріяної коханки, він обціловував її міліметр за міліметром. Не обминав ні ямочки, ні горбочка, ані жодної складочки жіночого духмяного тіла, що ледь вловимо пахло любистком і парним молоком. Якою солодкою й жаданою була у цей час Марія! Як гаряче й пристрасно він кохав її! Жінка звивалася під Гецьковими вмілими руками й гарячими поцілунками і лише стиха стогнала від задоволення. А коли у своєму коханні чоловік дійшов апогею, захоплена і щаслива коханка голосом його дружини вигукнула:

— О, Едзьо! Любий! Ти неперевершений! Таким я тебе ще ніколи не знала!

«Ні, ця держава не має права на існування», — лаявся подумки Михайло, вже котру годину намотуючи на колеса старенького Москвича кілометр за кілометром нічні вулиці столиці. Але «граки», тобто бажаючі скористатися послугами приватного візника-аматора, майже не траплялися. А якщо хто й «голосував» при дорозі, то за такого розмаїття іномарок з «шашечками» на даху, далеко не кожен погоджувався їхати на Москвичі. Хіба що поодинокі любителі ретро. Або ж ті, для кого ціни на таксі були завеликими. Але сьогодні таких пасажирів майже не було. Що тому причиною: чи то завірюха, яка ось вже кілька годин не вщухає, заганяючи людей у теплі оселі, чи раптове схуднення гаманців у простих киян після чергового підвищення цін на енергоносії та комунальні послуги, а за ними — на все інше, що тільки може мати ціну, Михайло не знав. Він знав лише те, що йому, кров з носа, потрібні гроші — бодай кілька сотень гривень, щоб придбати доньці потрібні ліки. А необхідної суми так і не вдавалося нашкребти.

Він лаяв державу, в якій усе влаштовано проти людини. Звичайно, якщо не вважати за людей самих лише нардепів та скоробагатьків, які нажилися на прихватизації та розграбуванні економіки колишньої Радянської України. Лаяв окремо її медицину, яка тільки за Конституцією вважається безплатною. Насправді ж — за все доводиться платити. Та ще й стільки, що не всякий сімейний бюджет може витримати. У цьому він переконався на власній шкурі.

Коли захворіла його єдина донька, студентка-третьокурсниця Оленка, Михайла саме не було вдома — їздив у село допомагати тещі, яка вже мало не на ладан дише. Як і всі селяни, вона ніяк не могла розпрощатися з чималеньким господарством. Бо свято вірила, що поки порпається на городі, клопочеться коло свиней та птиці, то й жива та здорова. Хоча скільки вже того здоров’я у сімдесят шість?! Коли літа починають ламати крижі й суглоби, віддячуючи тяжкими болями за всі ті тисячі гектарів буряків та іншої городини, які їй довелося просапати, виростити й зібрати впродовж усього тяжкого колгоспного кріпацтва, Варка дзвонить у Київ зятеві, аби той приїздив допомагати. Тоді вона ніби й погоджується розпрощатися з господарством та перебратися жити до столиці. Бо ж і зятеві треба допомогти ростити онуку, яка зосталася сиротою після раптової загибелі матері, і самій вже не гріх відпочити та відігріти старечі кості на городських перинах. Але щойно болячка відпускала, стара знову заводила своєї: «А що ж то люди скажуть, як я покину хазяйство? Й так уже дивляться як на ледацюгу, що продала корову». І хоч старій іноді аж до болю кортить скуштувати свіженького, парного молока, вона не наважується попрохати когось із сусідок, щоб продали. Соромно. А ще Варка боїться, що дочка, яка живе у Полтаві, назавжди від неї відцурається.