Алессандро Барикко - Шовк

Бальдаб’ю від природи був не дуже схильний до серйозних розмов. А прощання – це тема серйозна.

Він підхопив валізу та пішов від них назавжди.

Цієї миті Елен вчинила щось дивне. Вона відірвалась від Ерве Жонкура, побігла за Бальдаб’ю, наздогнала його, обняла – міцно обняла – і гірко заплакала.

Елен, яка не плакала ніколи.

Ерве Жонкур за смішну ціну продав дві фабрики Мішелю Лар’йо, доброму чоловікові, котрий протягом двадцяти років щосуботи ввечері грав у доміно з Бальдаб’ю і завжди, з незламною завзятістю, програвав. Мав трьох доньок. Перші дві звалися Флоранс і Сильвія. А третя була Агнеса.

Через три роки, взимку 1874-го, Елен захворіла на запалення мозку, якого жоден лікар не зумів ані пояснити, ані вилікувати. На початку березня вона померла.

Того дня дощило.

Супроводити її в останню путь зібрався весь Лавільдьйо. Люди мовчазно піднімалися вгору алеєю до кладовища, бо Елен була веселою жінкою, нікому не завдала болю.

Ерве Жонкур розпорядився вирізати на надгробку єдине слово.

Hélas . [3] «На жаль»

Він подякував усім, повторив тисячу разів, що допомога йому не потрібна, і повернувся до своєї оселі. Ніколи раніше цей будинок не здавався йому таким великим, а його доля – такою нелогічною.

Оскільки відчай був надмірністю, не властивою Ерве Жонкуру, він зібрав усе, що залишилось від його життя, і почав знову плекати його, з непорушною витримкою садівника, котрий стає до роботи вранці після урагану.

Два місяці й одинадцять днів минуло після смерті Елен; Ерве Жонкур прийшов на цвинтар і знайшов на її могилі поряд із трояндами, які він приносив щотижня, віночок із крихітних синіх квіток. Схилившись, щоб придивитися до них, він довго не розгинався; ця поза здалека неодмінно справила б на випадкових свідків вельми особливе, щоб не сказати комічне, враження. Повернувшись додому, він не пішов працювати до парку, як завжди. Сидів у своєму кабінеті та думав. Багато днів нічого не міг робити. Тільки думав.

На вулиці Москат, 12 він знайшов ательє кравця. Йому сказали, що мадам Бланш не живе там уже кілька років. Пощастило дізнатися, що вона переїхала до Парижа, де стала утриманкою дуже поважної особи, можливо політика.

Ерве Жонкур подався до Парижа.

Він витратив шість днів, щоб з’ясувати, де вона мешкає. Послав їй записку з проханням про зустріч. Вона відповіла, що чекає на нього наступного дня о четвертій годині. Рівно о четвертій він піднявся на другий поверх елегантного будинку на бульварі Капуцинів. Двері відчинила покоївка. Провела його до вітальні й попросила зачекати. Мадам Бланш з’явилась одягнена у дуже модну та дуже французьку сукню. Її волосся, за паризьким звичаєм, спадало на плечі. На її пальцях не було перснів із синіх квіток. Вона сіла навпроти Ерве Жонкура, не вимовивши ані слова. Чекала. Він подивився їй у вічі – прямо, але якось по-дитячому.

– Це ви написали того листа, правда ж? Елен попросила вас, і ви написали.

Мадам Бланш сиділа нерухомо, не опустила погляду, не виявила ознак подиву. Сказала тільки:

– Це писала не я. – Мовчання. – Цього листа написала Елен.

Мовчання.

– Вона прийшла до мене з готовим листом. Попросила переписати його. Японською мовою. І я це зробила. Я кажу правду.

Цієї миті Ерве Жонкур зрозумів, що чутиме ці слова до кінця своїх днів. Він підвівся, але застиг, ніби забувши, куди збирався піти. Голос мадам Бланш долетів до нього, немов здалеку.

– Вона також захотіла прочитати мені цього листа. У неї був чудовий голос. І деякі слова вона вимовляла з такою пристрастю, що я не могла її забути. Здавалося, що це її власні почуття.

Ерве Жонкур рушив до виходу дуже повільним кроком.

– Ви мусите знати, monsieur , що я вважаю: понад усе на світі вона бажала бути тією жінкою . Вам цього не збагнути. Але я чула, як вона читала того листа. Я знаю, що це так і є.

Ерве Жонкур дійшов до дверей. Узявся за ручку. Не обертаючись, сказав тихо:

– Прощавайте, мадам .

Вони більше ніколи не зустрічалися.

Ерве Жонкур прожив іще двадцять три роки, більшу частину з них спокійно, у доброму здоров’ї. Він не виїжджав за межі Лавільдьйо, майже не покидав своєї домівки. Він розумно розпоряджався своїм майном і завдяки тому міг не шукати собі роботи, окрім як доглядати власний парк. Із часом він почав дозволяти собі втіху, від якої раніш відмовлявся: тим людям, що заходили навідатись до нього, він розповідав про свої подорожі. Слухаючи його, мешканці Лавільдьйо знайомилися зі світом, а діти дізнавалися, що це таке – чудо. Розповідав він неголосно, споглядаючи в повітрі різні речі, яких гості не бачили.