Алессандро Барикко - Шовк

Хлопчик зіскочив з коня, сказав щось і чкурнув до лісу. Та перш ніж назавжди зникнути серед дерев, він затримався на мить і жестами показав, що подорож була пречудова.

– То була пречудова мандрівка! – відгукнувся Ерве Жонкур.

Увесь той день Ерве Жонкур їхав слідом за караваном, тримаючись віддалік. Коли помітив, що вони зупинилися на ніч, продовжив шлях по дорозі, аж поки назустріч йому не вийшли двоє озброєних чоловіків; вони забрали у нього коня та багаж і супроводили його до відкритого намету. Хара Кей змусив непроханого гостя довго чекати. Коли нарешті увійшов, не привітався і сісти не запропонував.

– У який спосіб ви дісталися сюди, французе?

Ерве Жонкур мовчав.

– Я питаю, хто привів вас сюди.

Мовчання.

– Тут для вас нічого немає. Триває війна. І це не ваша війна. Їдьте геть.

Ерве Жонкур витяг з кишені невеличку шкіряну торбинку, розв’язав її та кинув на землю. Посипалися шматочки золота.

– Війна – це дуже недешева гра. Я конче потрібен вам. Ви необхідні мені.

Хара Кей навіть не глянув у бік золота, що просипалося на землю. Він обернувся та вийшов з намету.

Ерве Жонкур провів ту ніч на краю табору. З ним ніхто не говорив, ніхто, здавалося, навіть не бачив його. Люди спали на землі, навколо вогнищ. Наметів було лише два. Поряд з одним Ерве Жонкур помітив паланкін; він стояв порожній, до його чотирьох кутів були прив’язані маленькі клітки, де сиділи птахи. З сітки кліток звисали крихітні золоті дзвіночки. Легкий нічний вітерець погойдував їх, і вони тихо дзеленчали.

Прокинувшись на світанку, Ерве побачив, що селище вже приготувалося вирушити далі. Намети згорнули. Паланкін іще стояв відкритий. Люди забиралися на візки, додержуючись повної тиші. Прибулець з іншого краю світу підвівся й довго роззирався, але його погляд зустрічав лише очі зі східним розрізом, та й ті одразу відверталися. Він також бачив озброєних чоловіків і дітей, які не плакали. Бачив застиглі обличчя, що їх завше мають люди, котрі тікають від загрози. Побачив він також дерево край дороги. А на дереві висів хлопчик – той, що привів його сюди.

Ерве Жонкур наблизився до дерева і якийсь час стояв, дивлячись на нього, немов загіпнотизований. Потім зрізав мотузку, що була прив’язана до гілки, підхопив тіло хлопчика, опустив його на землю і став навколішки поряд з ним. Він не міг відвести погляду від того обличчя. Селище зібралося та вирушило, але Ерве не помітив цього, тільки почув, ніби здалеку, звуки руху процесії, котра пройшла повз нього, повертаючись до дороги. Він не зважав на них, доки не почув голос Хара Кея, що зупинився на відстані одного кроку:

– Японія – це країна давня, ви, мабуть, знаєте? І закон цієї країни давній: згідно з ним, є дванадцять злочинів, за які годиться карати чоловіка на смерть. Один із цих злочинів – відносити комусь любовне послання від власної пані.

Ерве Жонкур не зводив очей з убитого хлопчика.

– Він не приніс ніякого любовного послання!

– Він сам був любовним посланням.

Ерве Жонкур відчув, як щось ткнулося йому в голову і пригнуло її до землі.

– Це рушниця, французе. Не підводьте погляду, будьте ласкаві.

Ерве Жонкур спочатку нічого не зрозумів. Потім розрізнив серед шурхоту ніг та коліс процесії біженців золотистий дзвін тисячі крихітних дзвіночків. Він наближався, мало-помалу, досяг краю дороги поруч із ним, оминув його крок за кроком, і, хоча він міг бачити тільки клаптик темної землі, уява намалювала йому майже зриму картину: ось паланкін, гойдаючись, мов маятник, наближається до дороги, метр за метром, повільно, але неухильно, і несуть його не люди, а той дзвін, що стає гучнішим, нестерпно гучним, ближче та ближче, вже зовсім поряд, цей золотавий гомін просто перед ним, так, достоту перед ним – у цю мить – ця жінка – перед ним.

Ерве Жонкур підвів голову.

Чудові тканини, шовк тисячі барв – помаранчевий, білий, жовтий, сріблястий – вкривали паланкін зусібіч, без жодного отвору в цьому чарівному гнізді, нічого, тільки шелест, що здіймається в повітря, тільки переливи кольорів, завіси, що майже нічого не важать.

Ерве Жонкур не відчув пострілу, який мав забрати його життя. Відчув тільки, як дзвін віддаляється, рушниця вже не тисне йому на потилицю, а Хара Кей каже тихо:

– Йдіть геть, французе. І ніколи не повертайтеся.

Над дорогою панувала тиша. На землі лежало тіло хлопчика. Дорослий чоловік стояв поряд з ним навколішки. Не ворушився, аж доки не згасло світло дня.