Алессандро Барикко - Шовк

Ерве Жонкуру знадобилось одинадцять днів, щоб добутися до Йокогами. Він підкупив японського чиновника і дістав шістнадцять картонних коробок із греною, виробленою на півдні острова. Він помістив їх, загорнуті в шовкові хустки, у чотири круглі дерев’яні скриньки та запечатав. Знайшов місце на кораблі до континенту й на початку березня висадився на російському узбережжі. Він обирав маршрут у північному напрямку, щоб холод якомога довше стримував розвиток яєць і заважав їм розкритися. У прискореному темпі він здолав чотири тисячі кілометрів сибірської землі, перейшов через Уральські гори та досяг Санкт-Петербурга. Там він купив кілька центнерів льоду, заплативши золотом, завантажив скриньки з греною, вкриті льодом, у трюм торгового судна, що прямувало до Гамбурга. Минуло ще шість днів, коли він виніс на берег чотири круглі дерев’яні скриньки і сів на потяг, що повіз його на південь. Через одинадцять годин, щойно вони виїхали з місцевості, яка звалась Еберфельд, потяг зупинився, бо мав поповнити запас води. Ерве Жонкур роздивився навколо. Сонце заливало жаром поля пшениці та весь білий світ, ніби вже настало літо. Напроти Ерве сидів російський комерсант; він скинув черевики та обмахувався, мов віялом, останньою сторінкою німецької газети. Ерве Жонкур придивився до сусіда. Помітив плями поту на його сорочці, дрібні краплі на його чолі й шиї. Росіянин щось сказав, сміючись. Ерве Жонкур відповів усмішкою, підвівся, взяв свої речі та покинув потяг. Дійшов до останнього вагона, товарного, де перевозили рибу і м’ясо, перекладені льодом. Крізь стінки вагона точилася вода – так, немов їх продірявили сотні куль. Ерве відчинив двері, зайшов у вагон, виніс звідти одну по одній свої круглі скриньки та поставив на землю поруч із рейками. Зачинивши дверцята, став чекати. Коли потяг був готовий вирушити, його покликали, щоб поспішив зайти на своє місце. Він лише схилив голову та привітно помахав рукою. Потяг віддалявся, потім зник у далечині. Ерве почекав іще трохи, щоб навіть стукоту коліс не було чутно. Тільки тоді він узяв одну з дерев’яних скриньок, зірвав печаті та зняв віко. Так само він вчинив із рештою скриньок. Повільно, обережно.

Там були мільйони личинок. Мертвих. Це сталося 6 травня 1865 року.

Ерве Жонкур прибув у Лавільдьйо через дев’ять днів по тому. Його дружина Елен здаля побачила карету, що котилася до містечка дорогою, обсадженою деревами. Вона сказала собі, що не повинна плакати й не мусить бігти.

Вона тільки відчинила вхідні двері будинку і зупинилася на порозі.

Коли Ерве Жонкур наблизився до неї, вона осміхнулась. Обіймаючи його, мовила стиха:

– Залишайся зі мною, благаю тебе.

До пізньої ночі вони сиділи на галявинці перед домом, тримаючись за руки. Елен розповідала про новини Лавільдьйо, про всі ті місяці чекання, особливо про останні дні, найжахливіші.

– Ти помер, – сказала вона. – І в світі не залишилося нічого прекрасного.

На хуторах навколо Лавільдьйо люди поглядали на шовковиці – великий запас листя, – але бачили власне розорення. Бальдаб’ю спромігся придбати кілька партій грени, але личинки гинули майже відразу, як з’являлися на світ. Того шовку-сирцю, що пощастило здобути з невеликої кількості тих, котрі вижили, вистачало лише на дві з семи місцевих фабрик.

– Чи маєш якісь ідеї? – спитав Бальдаб’ю.

– Одну маю, – відповів Ерве Жонкур.

Наступного дня він оголосив, що бажає протягом літніх місяців утворити парк біля своєї вілли. Для цього він найняв десятки робітників – місцевих чоловіків та жінок. Треба було викорчувати ліс на пагорбі, вирівняти поверхню, зробити більш положистим схил, що вів до долини. Потім треба було насадити нові деревця й кущі, які мали стати зеленою огорожею; так утворювалися лабіринти, світлі та прозорі. Найрізноманітніші квіти висаджували на галявинках так, щоб вони несподівано впадали в очі серед березових гаїв. До парку провели воду від річки – таким чином, щоб струмок спускався все нижче, від одного фонтана до іншого, аж до західного краю парку, де вода збиралася в маленький ставок, оточений зеленим газоном. На південному боці, серед лимонних дерев та олив, спорудили велику вольєру з дерев’яною основою й залізною сіткою, що здавалась ажурною мережкою, підвішеною в повітрі.

Ця робота тривала чотири місяці. Наприкінці вересня парк був готовий.

У Лавільдьйо ще ніхто не бачив нічого подібного. Подейкували, нібито Ерве Жонкур витратив на це весь свій капітал. Що він дуже змінився після повернення з Японії, мабуть захворів. Що він продав грену італійцям і за це одержав винагороду золотом, яке зберігається в якомусь із банків у Парижі. Втім, казали також, що без цього парку всі померли б з голоду цього року. Хтось називав Ерве шахраєм. Хтось вважав його святим. Усі разом гадали, що він живе з тягарем на душі, він нещасливий.