Алессандро Барикко - Шовк

На тому аркуші, який вона тримала, більше не було жодного знаку. Та коли вона перевернула аркуш, щоб відкласти його, побачила ще кілька рядків, красиво розташованих посеред чистої сторінки. Вона поглянула на Ерве Жонкура. Очі його пильно дивились на неї, і вона помітила, що ці очі дуже гарні. Потім знову почала читати:

– Ми більше не побачимося, мій пане. Хоч що там судилося нам, ми це зробили, і ви це знаєте. Вірте мені: ми це зробили назавжди. Зберігайте ваше життя вдалині від мене. І не вагайтеся жодної миті, якщо це зарадить вашому щастю, позабути ту жінку, котра зараз каже вам: «Прощавайте».

Вона ще хвилину дивилась на той аркуш, потім поклала до інших, поряд із собою, на столик зі світлого дерева. Ерве Жонкур не ворухнувся. Тільки схилив голову та відвів погляд. Здавалось, ніби його, незворушного, цікавить складка брюк, ледь помітна, але бездоганна, на правій нозі, від стегна до коліна.

Мадам Бланш підвелася, схилилася над лампою та загасила її. Тепер у кімнаті залишилось тільки світло, що проникало крізь вікно з вітальні. Японка підійшла до Ерве Жонкура, зняла з пальця каблучку з крихітних синіх квіток і поклала поруч із ним. Потім перетнула кімнату, відчинила маленькі, вкриті візерунками дверцята, майже непомітні у стіні, і зникла, не зачинивши їх за собою.

Ерве Жонкур іще довго сидів у тому непевному світлі, крутив між пальцями каблучку з крихітних синіх квіток. Із вітальні лунали втомлені звуки піаніно; їхній ритм ніби розтоплював хвилини, і Ерве втратив відчуття часу.

Нарешті він встав, підійшов до столика зі світлого дерева, взяв сім аркушів рисового паперу. Перетнув кімнату, пройшов, не обертаючись, повз маленькі напівпрочинені дверцята і покинув той дім.

Минали роки; Ерве Жонкур обрав для себе легке та спокійне життя людини, у якої немає потреб. Він проводив свої дні у помірній стриманості: жодних емоцій.

Мешканці Лавільдьйо почали знову поважати його, бо вони сприйняли його поведінку як ідеальний взірець того, як треба жити на світі. Казали, що він знову став таким, як у молоді літа, до Японії.

У них із дружиною Елен склалася звичка щороку влаштовувати маленьку подорож. Вони побували в Неаполі, Римі, Мадриді, Мюнхені, Лондоні. Одного року вони доїхали аж до Праги, де все здавалося театральною виставою. Вони подорожували, не встановлюючи ніяких термінів, нічого не плануючи заздалегідь. Усе, що вони бачили, їх дивувало – навіть, несвідомо, їхнє щастя. Коли вони відчували, що прагнуть тиші, поверталися до Лавільдьйо.

Якби хто-небудь спитав Ерве Жонкура, він відповів би, що вони житимуть так вічно. Йому була властива непереможна впевненість людини, що посідає у світі належне місце. Час від часу, у вітряні дні, він йшов погуляти до парку, доходив до озера і там упродовж кількох годин сидів на березі, спостерігаючи, як поверхня води вкривається брижами, як утворюються химерні фігури і розсіюють навкруги сліпучі блискітки. Вітер дув в одному напрямку; але на цьому водному дзеркалі здавалося, що їх тисячі, що вони віють з усіх боків. Видовище. Легке та незбагненне.

Час від часу, у вітряні дні, Ерве Жонкур йшов погуляти до парку, доходив до озера і там протягом кількох годин сидів на березі, спостерігаючи це, тому що йому здавалось, ніби на воді хтось накреслив те легке й незбагненне видовище, яким було його життя.

Шістнадцятого червня 1871 року в задній кімнаті кав’ярні «Верден», незадовго до полудня, «однорукий» зробив приголомшливий удар від чотирьох бортів. Бальдаб’ю застиг, схилившись над столом: одна рука за спиною, друга стискає кий; він не вірив власним очам.

– Отакої…

Він випростався, поклав кий і вийшов, не попрощавшись. Через три дні він поїхав геть. Свої дві фабрики він подарував Ерве Жонкуру.

– Я не хочу мати жодних справ із шовком, Бальдаб’ю.

– То продай їх, дурню!

Нікому не вдалося витягти з Бальдаб’ю зізнання, якого біса він надумав покинути цей край. А також – що він робитиме далі. Він сказав тільки щось незрозуміле про святу Агнесу.

Уранці того дня, коли мав поїхати, Ерве Жонкур разом з Елен провів його до залізничної станції в Авіньйоні. Бальдаб’ю взяв із собою тільки одну валізу, і це теж було незрозуміло. Помітивши, що потяг уже наближається, Бальдаб’ю зупинився поряд з рейками і поставив валізу на землю.

– Я знав колись чолов’ягу, який звелів побудувати залізницю лише для нього самого, – сказав він. – Найдивніше те, що її зробили прямою, сотні кілометрів без жодного вигину. Він мав на те якусь причину, але я забув яку. Причини завжди забуваються. Коротше кажучи, прощавайте!