Алессандро Барикко - Шовк

Про свою подорож Ерве Жонкур сказав людям тільки те, що яєчка розкрилися в місцевості Еберфельд, поблизу Кельна.

Через чотири місяці та тринадцять днів після його повернення Бальдаб’ю присів коло нього на березі ставка, що на західному кінці парку, і мовив:

– Рано чи пізно тобі доведеться розповісти комусь правду.

Він це сказав тихо, втомлено, бо не був упевнений, що правда може виявитися корисною для чогось.

Ерве Жонкур поглянув на парк. Уже настала осінь, день був похмурий, світло тьмяне.

– Коли я вперше зустрівся з Хара Кеєм, він був одягнений у темні шати, сидів, схрестивши ноги, нерухомий у куті кімнати. Поряд з ним лежала жінка, головою на його колінах. Її очі не мали східного розрізу, її обличчя було дівочим.

Бальдаб’ю слухав мовчки, до самого кінця, до потяга в Еберфельді.

Нічого не думав. Слухав тільки. Йому було важко чути, як наприкінці розповіді Ерве Жонкур стиха промовив:

– А я так ніколи і не почув її голосу. – І ще тихіше додав: – Це дуже дивний біль… Помирати від ностальгії за чимось, чого ніколи не проживеш.

Вони разом вийшли з парку. Бальдаб’ю зронив лише кілька слів:

– Якого біса стоїть такий собачий холод?

Так він сказав у певний момент.

На початку наступного року, 1866-го, Японія офіційно дозволила експортувати грену шовкопряда.

Протягом наступного десятиліття тільки до Франції було привезено японської грени на десять мільйонів франків.

Після 1869 року завдяки відкриттю Суецького каналу подорож до Японії тривала не більше як двадцять днів. Та ще приблизно двадцять днів, щоб повернутися.

А в 1884 році француз на ім’я Шардоне дістав патент на штучний шовк.

Через шість місяців після свого повернення до Лавільдьйо Ерве Жонкур одержав поштою конверт гірчичного кольору. Відкривши його, знайшов сім аркушів паперу, а на них – щільні, геометрично впорядковані рядки японських ієрогліфів. Чорна туш. Окрім імені й адреси на конверті – жодного слова, написаного латинськими літерами. Судячи з поштових штемпелів, лист був надісланий з Остенде.

Ерве Жонкур довго розглядав кожен аркуш. Здавалося, ніби йому надіслали каталог слідів маленьких пташок, складений з ретельністю божевільного орнітолога. Боляче було думати, що ці знаки щось означають, що вони – попіл голосу, який згорів навіки.

Відтоді Ерве Жонкур не розлучався з листом. Він зігнув його навпіл та носив у кишені. Якщо йому треба було переодягнутися, лист перекладав до іншого костюма. Проте він ніколи не розгортав його, щоб подивитися. Лише час від часу крутив його в руці, чи то розмовляючи з орендарем, чи то чекаючи вечері на веранді свого будинку. Одного разу, ввечері, він захотів поглянути на ці аркуші проти світла лампи у своєму кабінеті. На просвіт сліди крихітних птахів залишалися неясними символами. Те, що вони казали, могло бути зовсім несуттєвим, нісенітницею або, навпаки, міною, що здатна геть підірвати життя людини; але з’ясувати це було неможливо, і це подобалось Ерве Жонкуру. Він почув кроки Елен. Поклав листа на стіл. Вона увійшла, щоб поцілувати його на ніч, як робила це щовечора, перш ніж піти до своєї кімнати. Коли жінка нахилилася до нього, комір її нічної сорочки трохи розкрився. Ерве Жонкур побачив, що під сорочкою – лише тіло і що її груди маленькі та невинні, немов дівочі.

Ще чотири дні він жив розсудливо, нічого не змінюючи у повсякденних ритуалах. На п’ятий день зранку він надягнув елегантний сірий костюм та поїхав до Німа. Сказав, що повернеться завидна.

На вулиці Москат, 12 усе було так, як за три роки до того. Свято, що почалося так давно, і досі не скінчилося. Дівчата були всі молоді і всі француженки. Піаніст награвав під сурдинку мелодії, що мали російський колорит. Утім, чи то він постарішав, чи то якийсь біль йому дошкуляв – він уже не пригладжував правою рукою волосся після кожної п’єси і не казав тихо: « Voilà ». Сидів безмовний, розгублено дивлячись на свої руки.

Мадам Бланш прийняла його не зволікаючи. Волосся чорне, блискуче; обличчя східне, досконале. Маленькі сині квіточки на пальцях, на зразок перснів. Біле вбрання, довге, напівпрозоре. Голі ноги.

Ерве Жонкур усівся перед нею. Витяг листа з кишені.

– Ви мене пам’ятаєте?

Мадам Бланш відповіла, ледь помітно схиливши голову.

– Я знову маю до вас прохання.

Він простягнув їй листа. Вона не мала жодних причин це робити, але взяла його і розгорнула. Глянула по черзі на кожен аркуш, відтак підвела погляд на Ерве Жонкура.