Алессандро Барикко: Шовк

Через шість днів Ерве Жонкур сів у Такаока на корабель голландських контрабандистів, який доставив його в порт Сабірк. Звідти він пересувався уздовж китайського кордону до озера Байкал, здолав чотири тисячі кілометрів сибірської землі, перейшов через Уральські гори, досяг Києва, потягом проїхав усю Європу, зі сходу на захід, і нарешті, після трьох місяців мандрівки, повернувся до Франції. Була перша неділя квітня – саме готувалися до Великодньої меси, – коли він в’їхав крізь браму Лавільдьйо. Звелів зупинити карету, деякий час посидів нерухомо. Завіси на віконцях були запнуті, він їх не відкинув. Нарешті Ерве виліз з екіпажа, далі рушив пішки, крок по кроку, відчуваючи надмірну втому.

Бальдаб’ю спитав, чи він бачив війну.

– Не ту, на яку я очікував, – так відповів Ерве.

Уночі він навідався до ліжка Елен і любив її з такою жагою, з таким жаданням, що вона злякалася й не змогла стримати сліз. Коли він побачив це, вона змусила себе всміхнутися.

– Це тільки тому, що я така щаслива, – сказала тихо.

Ерве Жонкур віддав грену шовківникам Лавільдьйо. Після того він протягом багатьох днів не з’являвся в містечку, забув навіть про звичну щоденну подорож до «Вердена». На початку травня, спричинивши в суспільстві великий подив, він купив занедбаний будинок Жана Бербека – того, що одного дня відмовився розмовляти і до самої смерті жодного слова не вимовив. Мешканці Лавільдьйо вважали, що Жонкур має намір влаштувати там нову лабораторію. Утім, він не став вивозити з приміщення старі речі. Він лише приходив туди час від часу та блукав на самоті по кімнатах, ніхто не знав навіщо. Одного ранку Ерве запросив Бальдаб’ю туди.

– Чи ти знаєш, чому Жан Бербек припинив розмовляти? – спитав він Жонкура.

– Це одна з багатьох речей, про які він не сказав нічого.

Чимало років минуло, але на стінах досі висіли картини, на кухні, біля умивальника, на сушарці стояли каструлі. Видовище було не з веселих, і Бальдаб’ю сам по собі ні за що не зайшов би сюди. Проте Ерве Жонкур і далі як зачарований придивлявся до цих запліснявілих, неживих стін. Не зосталося сумнівів: він щось шукав у цьому будинку.

– Іноді трапляється, життя часом тебе так закрутить, що про це вже нічого сказати не можна, – промовив він. – Узагалі нічого, назавжди.

Бальдаб’ю від природи був не дуже схильний до серйозних розмов. Він стояв, розглядаючи ліжко Жана Бербека.

– Можливо, хто завгодно онімів би, мешкаючи у такому моторошному будинку.

Ерве Жонкур і надалі вів відлюдне життя, з’являвся в місті рідко, переважно розробляв проект парку, який рано чи пізно мав улаштувати. Аркуш за аркушем він креслив дивовижні конструкції, схожі на фантастичні машини.

Якось увечері Елен спитала його:

– Що це таке?

– Це вольєра.

– Вольєра?

– Так.

– А для чого вона потрібна?

Ерве Жонкур не зводив очей зі своїх креслень.

– Спочатку ти заповниш її птахами, а потім, коли настане щасливий день, відчиниш дверцята і будеш стежити, як вони відлітають.

Наприкінці липня Ерве Жонкур поїхав із дружиною до Ніцци. Вони оселилися на маленькій віллі понад берегом моря. Так побажала Елен, бо вона сподівалася, що цей затишний, відокремлений від суспільства притулок допоможе її чоловікові здолати меланхолійний настрій, що дедалі більше заволодівав ним. Проте з властивою їй проникливістю вона вдала, наче це її особиста примха, забезпечивши чоловікові, котрого кохала, приємну можливість вибачити їй.

Разом прожили вони три тижні маленького, нічим не порушуваного щастя. Коли денна спека ставала дещо помірнішою, вони брали напрокат екіпаж і відкривали для себе країну, що ховалася між пагорбами, звідки море здавалося декорацією з кольорового паперу. Час від часу вони навідувалися до міста, щоб послухати концерт або взяти участь у якихось світських розвагах. Одного вечора вони прийняли запрошення італійського барона, який святкував свій шістдесятий день народження урочистою вечерею в готелі «Suisse». Уже подали десерт, коли Ерве Жонкур випадково поглянув на Елен. Вона сиділа на протилежному боці столу поряд із привабливим англійським лордом, одягненим у смокінг, на лацкані котрого – як цікаво! – був прикріплений невеличкий букетик крихітних синіх квітів. Ерве Жонкур бачив, як англієць схиляється до Елен та щось шепоче їй на вушко. Елен засміялася – сміялася вона чудово – і, сміючись, трохи схилилася до англійського джентльмена, її локони торкнулись його плеча. У цьому випадковому русі не було ознак ніяковості – тільки неочікувана точність. Ерве Жонкур утупив погляд у тарілку. Та він не міг не помітити, що його власна рука, у якій він тримав срібну ложку, явно затремтіла.