Алессандро Барикко - Шовк

Дещо пізніше в курильному салоні Ерве Жонкур наблизився непевною ходою – бо забагато випив алкоголю – до чоловіка, що сидів сам-один біля столу, дивлячись просто перед собою, з дурнуватим виразом обличчя. Схилившись до нього, Ерве сказав повільно, щоб той зрозумів:

– Маю повідомити вам дуже важливий висновок, monsieur . Ми всі тут погань. Ми такі чудові, і всі як один мерзенна погань.

Той чоловік приїхав із Дрездена. Він торгував телячими шкурами й кепсько розумів французьку. На звернення Жонкура він відповів вибухом гучного реготу, мотаючи головою й регочучи знову і знову; здавалося, що його регіт не вщухне ніколи.

Подружжя Жонкур перебувало на Рив’єрі до початку вересня. Покидаючи маленьку віллу, вони відчували смуток, бо в її стінах доля їхнього кохання здавалась легкою.

Бальдаб’ю прибув до оселі Ерве Жонкура рано-вранці. Вони всілися під аркадою.

– Не дуже великий у тебе парк.

– Я ще не почав його будувати, Бальдаб’ю.

– Ага, ось воно як…

Бальдаб’ю ніколи не курив зранку. Але зараз витяг люльку, набив її тютюном та запалив.

– Я познайомився з тим Пастером. Гарний хлопець! Він усе мені пояснив. Він може відрізнити яєчка хворі від яєчок здорових. Вилікувати не може, звісно ні. Проте здатен відібрати здорові. І каже, що здорових серед нашої грени десь за тридцять відсотків.

Пауза.

– Подейкують, що в Японії почалася війна, на цей раз уже точно. Англійці постачають зброю урядові, голландці – повстанцям. Здається, вони змовились між собою. Почекають, доки там усе порохом піде, заберуть геть усе та розділять. А французьке консульство сидить і спостерігає, ці завжди тільки на те й здатні, щоб спостерігати. Надсилати повідомлення про різанину та про те, як іноземців убивають, мов овечок, – це єдине, що в них добре виходить.

Пауза.

– Маєш каву?

Ерве Жонкур налив йому філіжанку кави.

Пауза.

– Ті двоє італійців, Феррері та ще один, вони торік їздили до Китаю… Привезли звідти п’ятнадцять тисяч унцій [2] Унція – міра ваги, що дорівнювала в різних країнах від 25 до 35 г. Отже, італійці вивезли з Китаю 375–525 кг грени. Важко повірити, що це правда, а не чергова вигадка Бальдаб’ю. грени, гарний товар, у них купували хлопці з Болле, кажуть, що якість найвища. Через місяць знову приїдуть… Запропонували непогану угоду, ціну склали пристойну, одинадцять франків за унцію, все застраховане. Це люди серйозні, мають підтримку від поважних організацій, продають грену половині Європи. Серйозні люди, кажу тобі.

Пауза.

– Я не знаю… Утім, мабуть, ми можемо це зробити. Маємо нашу грену, співпрацю Пастера, можемо ще купити у тих двох італійців… Можемо це зробити. Люди довкола кажуть, що знов їхати туди – це божевілля… Та ще й витрачати купу грошей… Кажуть, що ризик занадто великий, і щодо цього вони мають рацію: раніше обставини були інші, але тепер… Тепер важко повернутися звідтіля живим.

Пауза.

– Річ у тому, що люди не бажають утратити грену. А я не бажаю втратити тебе.

Ерве Жонкур посидів іще трохи, придивляючись до парку, який досі не встиг насадити. Потім ухвалив рішення, якого досі не ухвалював.

– Я поїду до Японії, Бальдаб’ю, – сказав він. – Придбаю там грену, якщо доведеться – власним коштом. Тобі треба тільки вирішити, чи я маю продати її нашим людям, чи комусь іще.

Бальдаб’ю такого не очікував. Він почувався так, ніби однорукий виграв – останнім ударом, чотири борти, попри всі закони геометрії.

Бальдаб’ю повідомив виробникам шовку з Лавільдьйо, що Пастер не вартий їхньої уваги, що ті двоє італійців уже обдурили половину Європи, що війна в Японії завершиться ще до зими і що свята Агнеса уві сні спитала його, чи не стало тутешнє суспільство компанією боягузів. Тільки Елен він збрехати не зміг.

– Чи насправді необхідно, щоб він їхав, Бальдаб’ю?

– Ні.

– Тоді чому він це робить?

– Я не зміг його зупинити. Якщо йому так кортить туди податися, я можу тільки переконати його, що він зобов’язаний повернутися.

Усі виробники шовку з Лавільдьйо вклали свої гроші, хоча й проти власної волі, у фінансування експедиції. Ерве Жонкур узявся до підготовки і на початку жовтня з усім упорався. Елен, як і в попередні роки, допомагала йому, без запитань, старанно приховуючи від нього свою тривогу. Лише коли настав останній вечір, вона, загасивши лампу, наважилася сказати твердим голосом, без відтінку ніжності:

– Дай мені слово, що повернешся. Обіцяй мені, що повернешся!