Дарина Гнатко - Лора. Історія одного божевілля

Траплялися, щоправда, такі в неї миттєвості, особливо після початку нового роману чоловіка, коли вона починала відчувати щось дивне й незрозуміле.

Вона починала ненавидіти Владислава.

Відчувала ненависть до того, кого так кохала.

То траплялося нехай і рідко, а все ж… Ще звечора могло серце щемітися від почуття до нього, завмиратися та затискатися так, як у ті перші дні, коли зрозуміла, що таки кохає вона – заміжня за іншим і мати його сина, – кохає чужого чоловіка. А прокинеться наступного ранку, вчує від нього дух іншої жінки – й щось таке темне й похмуре закупорсається в серці, потайною звіриною заворушиться в самих його глибинах. Тоді робилося їй неприємно навіть поглянути на нього й сам вигляд його вдоволеного, навіть декотрою мірою щасливого лиця робився для неї ледь не огидливим і з жахом розуміла, що вона… вона ненавидить Владислава.

Ненавидить за постійні зради.

За це вдоволення та щастя на його лиці.

Але все минається… Миналася й та незрозуміла ненависть до чоловіка у серці Тетяни, як і його захоплення черговою коханкою.

А потім у його житті з’явилася удовиця Матвієва.

Тетяна спершу відчула пахощі нового парфуму, котрий був геть відмінним від тих – попередніх, котрі завжди пахлися нехай і різними, а все ж солодкуватими квітами. Ці ж парфуми були дещо зарізкими для жінки й одразу викликали в Тетяни стійку й бурхливу ненависть, мов відчула вона відразу ту небезпеку, що становила собою володарка терпких пахощів. Владислав почав тепер зникати з дому не лише на одну ніч, а вже на декілька днів, і Тетяна на все життя запам’ятала той день, коли вперше побачила ту, котра крадовила в неї чоловіка. Крадовила так нахабливо та зухвало, як не робила цього жодна його коханка.

У той день вони з Лорою поверталися з прогулянки, коли біля скверу трапився їм на око відкритий екіпаж Владислава. Войтович був відсутнім удома вже три дні, й Тетяна, перш ніж побачила його супутницю, відчула, як напружується вся внутрішньо… А потім і її побачила… Розкішну та квітучу жінку з темним, наче вороняче крило, волоссям, що не було приховане капелюшком, а зухвало, виклично та дуже гарно спадалося на її пишні плечі хвилястими зміями, пасмами чорними та лискучими. Дещо вилицювате лице було гарним, безперечно дуже гарним. І Тетяна, передчасно змарніла й наче постаріла, відчула себе ледь не потворою, коли на ній зупинився погляд темних очей супутниці Владислава. Як поглянула, як позиркнула та на Тетяну недобре й одночасно переможливо… так, що Тетяну наче вогнем впекло тим поглядом. І в ту ж мить, без зайвих слів та пояснень, зрозуміла вона так ясно, як гожа днина, що ось же настав той час, та хвилина страшна, коли втратить вона Владислава. Більше двадцяти років жодна з його коханок не могла доскочити того, аби зруйнувати їхню родину, але ця вгодована пава… Тетяна й сама не відала того, звідки саме з’явилася в неї ця впевненість – але вона була й пазурами хижого птаха вп’ялася в її серце, враз спричинила такий біль, що Тетяна навіть похитнулася, відчувши, як паморочиться в голові й темніє світ у очах.

Була б, певне, впалася, коли б тепла рука не підтримала її.

– Мамочко, що з вами? Вам зле…

Тетяна тільки головою хитнула.

– Ні, люба, все гаразд. Просто…

Теплі пальці Лори ледь не до болю вхопилися за холодну руку Тетяни.

– Ніколи не пробачу таткові цю жінку!

Тетяна, на якусь мить забувши про супутницю Владислава, з декотрим острахом поглянула на доньку.

– Люба, він твій батько…

Вродливе лице Лори болісно поморщилося.

– Ходімо, мамо. Мені огидливо навіть дивитися на них.

Продовжуючи міцно тримати матір за руку, Лора рішуче попрямувала в бік будинку, й серце Тетяни наостанок впекла гордовита й переможлива усмішка, що розквітлася на повновидих і яскравих вустах тої, котра була тепер коханкою Владислава.

Коханка та була жінкою небезпечною й нахабливою. Тетяна не була ніколи особисто знайомою з панею на ім’я Марина Яківна Наливайко-Матвієва – зустрічала лиш то на вулицях міста, то на прийманнях. Приголомшливо вродлива, вона у двадцять років своїх, геть не соромлячись, заробилася коханкою вже досить літнього генерала Матвієва, зруйнувала його сорокарічний шлюб з тихою й смиренною жінкою шляхетного походження й одружила на собі. Десь рік тому вона втратила свого чоловіка-генерала, котрий помер від серцевого нападу, мала нетривалий зв’язок із заїзжим німецьким бароном і ось зараз вп’явалася своїми білими, хижими пальчиками у Владислава Войтовича. Тетяна не відала про намірення чоловіка – вона ж за звичкою все мовчала, а той поводився як зазвичай – мов нічого не трапилося, мов не прогулювався він містом у своїм відкритім екіпажі з розкішною коханкою.