Дарина Гнатко - Лора. Історія одного божевілля

Але теплі руки Войтовича…

Тетяна сама не розуміла того, чому вони її так хвилюють.

Вона відчула, що боїться цього великого чоловіка…

…Й самої себе боїться.

Бурко, помітивши той танець їхній і недоречну увагу заможного заводчика до дружини, влаштував чергову сварку. Він навіть почав ображати дружину, виказував у вічі, ким вважає її, але Тетяна поводилася на продиво спокійно й навіть холоднокровно та повторювала чоловікові, що ніколи більш і словом не перекинеться з тим багатієм, що так несподівано постався перед нею на прийманні голови. Й вона правду проказувала, бо дійсно вирішила для себе уникати пана Войтовича надалі, тому що… тому що боялася. Несподівано й гостро перестрашилася того хвилювання, яке викликав у ній незнайомий сіроокий пан, забоялася того почуття незрозумілого й незнайомого, що не ввійшло, а лиш постукалося до серця в ті хвилини, коли танцювала вона з паном Войтовичем і його теплі руки доторкалися до неї… Вона боялася… й сама не розуміла, чому відчуває цей страх.

Данило, схоже, щось помітивши в її очах, повірив і заспокоївся.

Чого неможливо було сказати про Владислава Войтовича.

Той пан раптом наче збожеволів.

І все місто зашепотілося про його впадання за заміжньою панею Тетяною Іванівною Бурко. Він уперто шукав зустрічей із нею; він нахабнів і надсилав на адресу Бурків розкішні троянди, до котрих додавалися карточки, підписані дрібним чоловічим прописом, у яких вродою Тетяни Іванівни захоплювалися, а її саму обожнювали, й все тому подібне. Бурко прочитував ті недоречні послання, червонів лицем і влаштовував дружині такі істеричні сварки, що та мов гріха найстрашнішого й найлютішого уникала того Войтовича, котрого її холодність не охолоджувала, а радше, діяла навпаки.

Закінчилося все то досить несподівано… Тетяна Іванівна таки покинула Бурка, погодившись заробитися дружиною Войтовича. Допитливі й цікавущі язики потім ще довго не могли вгамуватися, обговорюючи й обсмоктуючи ту новину неймовірну – заповзятий самітник Войтович таки наважився на шлюб і дружиною собі бере не котрусь там яскраву світську красуню, яких у нього вистачало як у самому місті, так і за його межами, а звичайну й скромну дружину поліцмейстера Бурка, котра хоча й мала безперечну вроду, та все ж… І довго ще дивувалося поважне кременчуцьке товариство панське тому шлюбу упередженого самітника з жінкою, котра була йому геть нерівнею й витримала розлучення з таким грубим мужицьким поліцмейстером Бурком. У когось цей шлюб викликав засудження, в інших – розуміння, але всі однаково сходилися на думці, що, заробившись дружиною такого чоловіка, як Войтович, Тетяна Іванівна більше отримала, ніж утратила, – Войтович в усім випереджав підстаркуватого Бурка, маючи вроду, молодий вік, положення та статки.

Спливаючи, час виказав, що зарано-таки заздрили Тетяні Іванівні в тім, що змогла вона побратися з Владиславом Войтовичем. Так, спочатку шлюб їхній був досить щасливим. Владислав Романович як повновладну господиню привів Тетяну до свого великого будинку, окружляв дружину увагою та ласкою, виконуючи щонайменшу її примху, даруючи коштовності та хутра й одягаючи так, що жіночі погляди тільки ревно спалахували заздрощами, коли помічали на пані Войтович нову коштовність чи нове зодягання. Можливо було з упевненістю сказати, що в шлюбі з Войтовичем Тетяна засяялася, мов справжня коштовність.

Майже за два роки обродилася донькою.

Немовля нарекли Ларисою Владиславівною Войтович.

Але Войтович інакше, як Лорою, доньку ніколи не кликав.

Дивно, але народження доньки, котре, як видавалося, мало би тільки зміцнити цей досить щасливий шлюб, навпаки ж, внесло перше охолодження між молодим подружжям Войтовичів. Такий бурхливий у почуттях своїх, Войтович почав прохолонятися до Тетяни ще в останніх місяцях її вагітності. Вагітність ця давалася Тетяні досить важко, й почувалася вона дуже погано, мала мінливий, дивно примхливий для неї самої ж настрій, який міг змінюватися по декілька разів на день. І Войтович, на початку того її стану ще такий уважний та турботливий, уже під кінець почав повільно, ледь так помітно, але все ж таки змінюватися. У його словах й очах усе частіше прослизало розчарування, котресь незрозуміле невдоволення, й він усе більш віддалявся від дружини й виїздив кудись вечорами, повертаючись назад уже в ті години, коли будинок потопався у глибокім сні.

Перед пологами Тетяна відчула в нім дух чужого парфуму.