Дарина Гнатко - Лора. Історія одного божевілля

За декілька днів Тетяна зіштовхнулася з Матвієвою.

Зіштовхнулася випадково й закам’янілася вся, захолонувши, мов від негоди лютої, коли неподалік будинку побачила перед собою вродливу ту жінку. Сині очі з болем дивилися на вгодоване молоде лице, а серце затискалося від недоброго передчуття. Й занилося тоскно, коли чарівна крадійка Владислава раптом посміхнулася – посміхнулася переможливо й наче глузливо, палахнувши темними своїми, майже чорними очима.

– Добридень, пані Войтович.

Тетяна не відповілася – ні на ту посмішку й ні на те привітання, а продовжувала лиш мовчки дивитися на ту, котра мала нахабство говорити з нею.

Матвієва голосно гмикнула.

– Яка ж ви невихована, пані Войтович.

Тетяна здригнулася.

– Не вам – жінці, котра крадовить чужих чоловіків, щось говорити про вихованість…

Удовиця розреготалася.

– А ви вже й не така свята невинність, котрою прикидаєтеся… Та це не допоможе вам утримати біля себе Владика. Він уже належить мені, а вам – блідій і потусклій сірій миші не втримати його…

Тетяна пополотніла.

– Та як вам не соромно таке говорити?

Матвієва якось незрозуміло позиркнула на неї, знову розсміявшись, і пані Войтович більш не стала затримуватися поряд тої нахабливої злодійки. Вона швидко пішла геть, ледь була не побігла, відчуваючи, як спину пропікає погляд чорних очей. Ішла й знала тепер, що життя її переміниться й вже не буде такою звичною зміна одного дня на інший, коли мала вона хоча б слабку певність у тім, що Владислав не піде з родини, а повернеться назад до неї, коли набридне йому чергова коханка. А вони ж набридалися, справді йому набридалися, і він повертався в родину… Він завжди повертався в родину.

Але зараз… зараз…

Чи повернеться він з лабетів цієї хижачки?

Передчуття того, що Владислав цього разу зраджує не просто так, прямує по шляху розлучення, не полишало Тетяну наступні декілька днів…

І настав той страшний день…

День, коли Владислав сказав, що їм потрібно розлучитися.

То був наче кінець життю Тетяни.

Чоловік повернувся ранком, коли вона тільки прокинулася, відчуваючи себе надзвичайно втомленою й розбитою як серцем змученим, так і тілом схудлим. Цю ніч, як і більшість попередніх, вона майже не могла поснути. Ніч була безсонливою й напоєною тривожливими думками та гіркотою покинутої, непотрібної й некоханої жінки. Неприбрана, у сорочці, вона довго сиділа перед дзеркалом і застиглим поглядом вивчала власне відображення. Й майже ненавиділа цю безвільну, слабку нещасницю, котра є неспроможною боротися за свою родину, за свого чоловіка… Й це змарніле й наче згасле лице, що відображалося у люстрі, – його вона також ненавиділа, ненавиділа за те, що втратило воно зарано так пишну красу свою й більш не зчаровувало Владислава.

Владислав увійшов, навіть не постукавшись.

Тетяна пожадібно й одночасно з ледь відчутною десь глибоко в серці огидою вивчала його відображення в дзеркалі. Бачила, як підійшов він до неї ближче, зупинився за спиною й поглянув на її незібране золотаве волосся, що м’яко опускалося на плечі… Й на якусь мить – жадану й до щему пронизливу – їй видалося, що нахилиться він зараз до неї, припадеться вустами до лискучого волосся, котре чи не єдине було, що ще полишалося в ній таким гарним… І прошепоче в те волосся, що скучився за нею й що набридла йому та хижачка з її чорними, пронизливими очима та пишним, соковитим молодим тілом. Наче напівбожевілля котресь примушувало Тетяну повіритися в те, що саме такі слова вона й почує… й тим боліснішим видалося те, що пролунало в поранковій тиші її затишних покоїв:

– Нам потрібно розлучитися, Тетяно.

Вона повільно, нерозуміюче глипнула, розгублено поглянула на спокійного, такого вдоволеного Владислава… Ось та хвилина страшна, котрої вона страшилася й від котрої дрижала стільки часу.

Владислав кидає її заради іншої!

Він весь пахнеться нею – звабливою, чорноокою й пристрасною. Він прийшов до покоїв дружини з її владних, хвацьких обіймів, і йому нетерплячка знову повернутися до тих обіймів, вирватися до них від дружини, з котрою прожив більше двадцяти років і котру колись так настійливо зваблював, зруйнувавши її перший шлюб із наполегливістю примхливої дитини, котра прагнула будь-що отримати у власність іграшку, яку вона жадала і якою воліла в той час оволодіти. Йому було потрібно піти від дружини, котра народила йому таку чудову доньку… А тепер дружина ця заробилася для нього геть не потрібною, такою, котру можна буде відкинути, мов той непотріб, мов ганчірку, об яку все життя витирався весь бруд…