Дарина Гнатко - Лора. Історія одного божевілля

Й дочекалася.

Дочекалася вже так скоро, не встигнувши до пуття й насолодитися п’янким щастям коханої жінки… дочекалася, чекаючи й не очікуючи одночасно. Й гірким і отруйним відлунням зринали в пам’яті слова колишнього чоловіка, котрі він кинув їй у лице, коли вона вже твердо та впевнено заявила, що йде від нього до Войтовича.

– Наївна віслиця! Ти набриднеш йому вже скоро! Цей розбещений та випещений гультяй зрадить тебе відразу після весілля!

Тоді Тетяна відсахнулася від Данила.

– Неправда!

– Правда! Мені відомі такі чоловіки – пестунчики долі та життя, примхливі красунчики. Він звик до розкішних і породистих жінок, вогняних і пристрасних…

Тетяна затремтіла усім тілом.

– Ні, я не вірю тобі! Владик кохає мене!

Бурко розсміявся їй у лице.

– А чи ж надовго? – запитався він насмішкувато, з особливим вдоволенням вбачаючи страх у її великих синіх очах, і продовжив з котроюсь темною впевненістю: – Ти ще згадаєш мене, Тетяно. Згадаєш і мене, й слова мої, як прийде той день, коли Войтович тебе розлюбить і ти заробишся йому непотрібною. Й можеш бути певною в тім, що день той є недалеким!

– Ні!

Слова колишнього чоловіка мов те похмуре й недобре відлуння полишалися у свідомості Тетяни ледь не весь час.

Слова, котрі видавалися прокляттям покинутого й ображеного чоловіка, що зловісно прозвучали на прощання.

Слова, правдивості котрих вона сподівалася не дочекатися.

Але дочекалася.

Й усе трапилося саме так, як і передрік Данило.

Вчиняючи, можливо, дещо малодушливо й неправильно, Тетяна все ж продовжувала змовчувати, вбачаючи зраду чоловіка. Вона не влаштовувала емоційних сварок, не істерила й не плакалася перед Владиславом, вимагаючи його повернення в родину й до того життя, до котрого він призвичаїв її після весілля. Вона ховала від нього сльози в темряві та тиші своїх тепер уже одиноких покоїв, муторну самотність котрих та незатишність гоновила Лора своєю присутністю та неголосним вуркотінням немовляти або ж часом плачем. Тетяна не боролася за своє щастя, не боролася за свого чоловіка, можливо, тому, що була занадто вже ображена його зрадою та занадто погордлива, незважаючи на скромне походження, аби принижуватися перед тим, кому віддала своє серце й хто лиш стоптав її почуття.

Лорі виповнився рік, коли запах парфуму від Владислава зробився іншим.

Тетяна зрозуміла, що в чоловіка з’явилася нова коханка.

Нова чергова коханка.

Вони прожили в шлюбі більше двадцяти років, незважаючи на численні зради пана Войтовича, незважаючи на те, що пахощі від нього змінювалися та різнилися між собою досить часто. Зраджена й ображена Тетяна могла покинути його, могла піти геть, забравши з собою дітей – свого Петруся та його улюблену Лорочку, й знала, що не став би він її втримувати, – але полишилася поряд нього. Чомусь полишилася. Запевняла себе, що то заради Лорочки, не бажає насмішок та осуду людей, не бажає другого у своїм житті розлучення, але знала в глибині свого втомленого серця, що всі ті запевнення були не до кінця щирими. Вона полишалася поряд Владислава тому, що боялася.

Боялася втратити його зовсім.

Боялася втратити й те сумнівне щастя, котрим було для неї відлуння колишнього щастя, коли їй кидалося хоч зрідка смаколиків, як у минулому. Життя боялася втратити те, у якому наступалися такі днини, коли Владик охолоджувався до чергової своєї коханки й мов згадував запізно й провинно враз про ту жінку, врода котрої вразила його колись настільки, що не міг він уже заспокоїтися, поки не заробив її своєю – навіть ціною такого небажаного для нього шлюбу. Й у днини ті ніби саме життя стукалося до сірого й безрадісного існування пані Тетяни Войтович, поверталося те майже забуте нею щастя, котре відчувала вона на самім початку свого подружнього життя з Владиком. Він знову робився уважним та ніжним, дарував їй приємні дрібнички та коштовності… Але вона все ж знала, що той дорогоцінний час буде тривати недовго, швидкоплинний і такий необхідний для неї – він промайне так хутко, коли на око Владиславу втрапить чергова панійка, котра викличе в нім захоплення та пристрасть. І знову він буде відсутнім удома ледь не до самого світанку, й знову будуть чутися від нього пахощі чужого парфуму.

Тетяна продовжувала все це терпіти.

Знала, що містом ширяться чутки про їхню родину, знала, що зради Владислава вже давно є відомими світу, й здогадувалася, що з неї тихенько сміються – позаочі й за спиною, не виказуючи їй власних думок.