Роман Андрiяшик - Люди зі страху

– Як спалося? – запитала Левадиха.

Вона й очей не звела. Та можна не сумнiватися – в якусь мить якимось хитромудрим способом встигла на мене зиркнути i навiть збагнути, в якому я настрої. З чемнiстю квартиранта я вiдповiв, що добре, i, одразу забувши все, усмiхнувся… Менi було так легко, нiби з плечей звалилася Говерла note 1 Note1 гора в Карпатах .

– Гм-м…збиралася з гадками Левадиха. Перекинула снiпок квасолиння, поправила макiтру мiж колiньми.– Полощешся, мов ласиця. Отак у мого Антона було: я забудуся пiд куделею, аж гульк – гейби нема чоловiка в хатi. А вiн у кутику над цеберкою.

«У життя тисячi нагод витравити з людини впевненiсть,– подумав я.– Тодi, як утiкач, боїшся власної тiнi».

– …Семко був непосидою. Не балакав, а кричав. «Цить,– прошу не раз,– не репетуй, не в кузнi». На хвильку прикусить язика, вiдтак своєї… А ти кудись збираєшся? Господи, що менi дiяти з цим парубком! То зодягни що теплiше на себе, який нагрiток у тiй шинелинцi? Студено ж. Зима не на жарт.

– Зима,повторив я. Тьох! – щось колькою вперлося в серце.– Зима.– Я штовхнув набучавiлi дверi.

Снiгу випало до колiн. Небо вiщувало близьку заметiль, хрипло й насторожено шурхотiв жужелицею повноводий з осенi Днiстер. Скелi над селом заокругленi, наче голi дiвочi колiна на передсвiтанковому березi, коли пустунки знiмають до купання снiжно-бiлi сорочки. I все нинi мов на замовлення. Наче й природа повернулась на десять лiт назад, щоб рушити заново вже iншою, лiпшою дорогою.

Я зiперся на ворота, доп'яна вдихнув самосаду.

Я нiби знав, що Вiн сьогоднi спроможеться на слово.

…Досвiта мене розбудив холод. Я сонно глипнув на замуровану iнеєм шибку, на язики снiгу, надутого за нiч на пiдвiконня помiж трухлявi рами, i накинувши поверх рядна шинелю, вкрився з головою.

Мене причавила бездонна, аж моторошна пiтьма. Зупинився час, щезли думки, i мною заволодiло вiдчуття недалекої його присутностi.

Я ворухнувся, аби вийти з-пiд неприємної влади темряви. Почав наслухати. З монотонного шелесту кукурудзиння за стiною, з пошкрябування лопати – видко, Левадиха розчищала замети – щось немовби нашiптувало: «Вiн уже близько, от-от появиться».

Вiн вихопився перед очi несподiвано, на весь зрiст, i схрестив на грудях руки. На Ньому була срiбляста смушева шапка, коричнева куртка, вовнянi про свято штани i високi чоботи з попротираними халявами; з-пiд лiктя визирав рожевий обрубок пальця, лiва повiка, як завжди, коли Вiн на щось напружено дивився, була опущена нижче за праву.

Таким Вiн запам'ятався менi за життя. Востаннє Вiн був трохи напiдпитку, винувато-сумно всмiхався, та iз зiниць поволi й м'яко спливала, як завсiди, дочасна туга, бо таким Вiн уже вдався, що думка його вiчно забiгала поперед подiй i ятрила душу загодя до лиха.

Але з того дня, вiдколи Вiн ходить за мною привидом, Його чоло оповите тiнню таїни. I тепер ця тiнь дрiбно мерехтiла, мов полум'я згасаючої свiчки. Чим довше я придивлявся до Його обличчя, тим бiльше здавалося, що Вiн душиться вiд якогось невисловленого болю, проте не може заговорити.

Мене вдарив дрож: а що, коли Вiн пiде, нiчого не сказавши? Водночас я побоювався того, що Вiн мав на гадцi.

На тiлi виступив холодний пiт. Я знемiгся, чекаючи, бо Вiн уже вiчнiсть стояв надi мною. Надiя покинула мене, майже вiдчутно забравши зi скронь свої теплi долонi. Я повернувся на бiк, тихо зiтхнув. Тягар спав iз серця Вiдкинувши рядно, я потягнувся до слiпучо-бiлої повiстi шиби, провiв по нiй нiгтем. I в цю мить – можу дати голову на стин, що правда,– глухий, мов з iншого свiту, Його i не Його голос сказав: «Iди, сину…»

Гай-гай! Легко сказати – iди. А при яких здобутках? Якою дорогою? Що ж, помiркую. Лишень не вибiгати на торг ранiше за коня!

Повз мене заклопотано прочовгав Молотковський, прокашляв Герасимчук, мелькнула Крочакова Ревека. На кутi, окрiм Левадишиної, ще шiсть хатин. Я перечекав, поки й решта вирядить посланцiв до Шехтманової крамнички. Петро Стiнковий i Федiр Загата повискакували з оборв в одну мить, але Петро завовтузився iз защiпкою i пропустив недруга (вiдтодi, як Загата посварився з нацiоналiстами, сусiди не в ласцi). Загата, порiвнявшись зi мною, кинув: «Як зима, Повсюдо? На той рiк можна сподiватися врожаю»? А Петро, проходячи, на зло Федоровi, зосереджено дивився пiд ноги.

Нарештi, в село з кошиками подався Богдан Онук. Я рушив завалами в протилежному напрямку. Пiдгартований морозом, снiг пересипався за халяви. Я зачерпнув пригорщу, покуштував на смак. «Теж, мабуть, цiлющий». Про це доводилося чути щозими. «Як?! Не вiрите, що снiгова вода цiлющя? – наш сусiд Северин Шутько вимовляв замiсть «ща» – «щя».– А диви! Жили б тодi в горах по сто рокiв!..»