Роман Андрiяшик - Люди зі страху

Молитва закiнчилася. Ревека секунду-другу мовчала в задумi, потiм встромила в подiл лице i, ридаючи, тихо заскiмлила.

У моїй головi завихрилися тяжкi гадки, а Ревека заспокоїлася так само несподiвано, як почала плакати. То була свята iскра. Я її захищав би на всi лади, а люди не бережуть. Ревека пустилася берега, може, й соромиться згадувати ту хвилину…

– Прокопе, куди? – виспiвує Ревека. У кожусi грiм-дiвчина, а застав її кiлька днiв тому в Левадихи в киптарику до стану – гiнка тополина.

– Гратулювати цiсаревi, Ревеко.

– Ха-ха-ха-ха!

– Велено являтися на мальдунок.

– Ой матiнко небесна!..

– Ось запитав недавно, що таке любов. Набурмосився, присклепив око та як зарегоче… Точнiсiнько, як ти оце. Химерний мiй цiсар.

– А ще про що розпитуєш?

– Чи змiниться такса на патрiотизм. Вiн гримнув: «Ти прийшов менi поклонитися?»

– А ще?

– Радився, де роздобути дахiвку на хату. Нi мур-мур.

– Хочеш будуватися?

– Батько наказав.

Ревека прикрила вiями великi чорнi зiницi, помовчала, здається вражена, згодом мовила:

– В добрий час, Прокопику!

– У який-який?

– Та примовка така,– нiяково усмiхнулася вона, i вiд цiєї усмiшки в мене кров захолола в жилах.– Справдi, будуйся.

– Для цього дихаю.

– Треба якось жити.

– Нiби з моїх думок вичитано. Пора псовi буду мати.

– А не так?

– Так, Ревеко. Покладу хату, розведу дiток i щодень буду товкмачити: «Не суньтесь, бiсенята, в полiтику, бо в'язи поскручую».

– Який ти злий! Хутчiше поправляйся, лiпший станеш.

-Худого мене кулi минали.

Ревека тугiше стягнула кiнцi хустки i пiвголосом спитала:

– З Мариною в гнiвi?

– Що з воза впало – пропало.

– Так-так… Ну, то щасливо, Прокопе.

– I тобi, Ревеко.

Вона недбало махнула рукою.

– Щастя залiзне, Прокопику. Не вгризеш, не пiднiмеш, бо важке. До того, як лихо, то є бодай якесь передчуття, а трапляється щастя – нам невтямки, воно й процiдиться промiж розставленi долонi.

Я збентежено дивився їй услiд. Приблизно те саме говорив мiй однополчанин Альберт Хертерiг, правда, по-європейськи – з присмаком скептичностi. Взагалi там завжди намагаються показати: стоїмо, мовляв, над бiдою. Пiшли вони далi вiд нас чи ще позаду?..

Погруддя Франца-йосифа поставили в Колобродах у дванадцятому роцi. Прислужився до цього Захар Гривастюк, батько нинiшнього вiйта, колишнiй вiйт. Опудало не викликало фурору, бо на той час кожне поганеньке село спромоглося на божка. Сюди, на край Галичини, вiн доплiвся з необхiдностi, а ця обставина – перша ластiвка банкротства моди та iдей.

Однак цiсар став на кам'яну брилу, i не обiйдеш, хоч не йди. Його першої .ж ночi облили гноївкою, а другого дня в селi зашумiло вiд вигадок i приповiдок. Священик Охiтва з Омеляном Гривастюком, який саме прийняв од батечка вiйтiвство, тричi попереджували громаду бiля церкви i вивiсили на читальнi папiр з категоричним розпорядженням не плюгавити величну особу. Але що напери! Бiблiя – I та не має того впливу, якого слiд було б чекати. Як казав Северин Шутько, найкращий писаний закон – правда в хатi, а пiд правдою вiн у будь-якому разi розумiв не скруту.

Отож досi нiхто не може втриматися вiд того, щоб не пустити шпильку в цiсаря. У мене з ним стосунки приятельськi. Росiйськi солдати обiйшлися з цiсарем неввiчливо, зламавши йому ребро. Ми зблизилися, бо це ж саме менi заподiяв якийсь швидкоокий мурин пiд Трентiно.

Нас кинули в атаку пiсля довгої, ретельної муштри. I нас розстрiляли до того, як ми зрозумiли, хто звiдки б'є. З другої i третьої роти пiр'я посипалося за кiлометр злiва пiд час спроби прорвати фронт на стику ворожих батальйонiв. Словом, дiяли ми за принципом вельмишановного пана Мольтке –«окремо йти, разом битися», за що йому шануваннячко вiд родичiв погиблих i калiк.

Не можу сказати, чи багато вцiлiло з двох сусiднiх рот, але з нашої залишилося двоє без нiг i я з переламаним ребром. Мабуть, не слiд у наш час обурюватися i нарiкати, впадаючи в жалюгiдне становище людей, якi жебрають спiвчуття, однак ту досконалу механiку бою я не забуду до кiнця своїх днiв.

Я бiг грязьким полем, а поле було встелене, як тiк зерном, шрапнеллю i понiвеченими трупами. Стогнало, лящало, гуркотiло, а я верещав, глухий i божевiльний. Роздратоване вибухами повiтря перекидало мене з горба на горб, через траншеї, сiтi колючого дроту, потоки кровi. Усе мигтiло, палахкотiло, щезало i воскресало; я прозрiвав i слiпнув, i якби не той самий Мольтке, за яким вiйна – «необхiдний момент в iснуваннi людського роду», я наклав би на себе руки в одну з митей притомностi, аби покинути те чистилище, не дочекавшись раю.