Роман Андрiяшик - Люди зі страху

Раптом я помiтив, що лечу на блискучий, гостро заточений багнет, а мiй штик, теж на совiсть заклинений, нацiлився в груди скривленого, смертельно блiдого чоловiчка з чорним метеликом вусикiв.

Нас швидше шпурнуло одним в одного. Коли я якоюсь далекою i чужою гадкою подумав, що все, кiнець, щось мене люто вдарило. Я стрiмголов покотився крутосхилом i отямився в доверху наповненiй каламутною водою ямi. Я з риком припав до води позбавленими вiдчуття губами, машинально вiдгорнув рукою плями кровi i пив, поки бiль у шлунку не скрутив мене вчетверо. Зачепившись руками за шкарп, я занiмiв. У мозку сколихнулися якiсь тiнi, трохи згодом вони вишикувалися колонами лiтер, i я прочитав!

…Земля пливе, немов хистка вода.

На руйнування власного труда Поглянув досвiд, нинi не потрiбний.

Потiм погляд ковзнув по нiжно-голубому пружечку неба, i тут же на ньому вималювалось:

Хто смiлим серцем благородний, Той свiй оголює кинджал За бога, короля i честь.

Поволi поверталася свiдомiсть. Я почав пригадувати, де й коли читав цi вiршi. Та новi рядки застрибали перед очима, як зграя навiжених у нестямному танку:

…Яка-бо слiпота На це зухвальство вас штовхає!

Дратуєте ж народ, Пробуджуючи в нiм жагу до помсти.

Я перекинувся горiлиць, упершись ногами в дно ковдобини. На все небо прослалося:

…При глуздi ти? Поглянь на руки:

Вони в кайданах, Тодi я лiг на живiт, погляд згубився в зморшках вибалка, над яким стелилася золотиста курява диму. Але що сталося: тихо, аж боляче? В здивуваннi праворуч застиг зелений гайок, насторожилось небо, якась пташина сидiла поруч, перехиливши голiвку iз заплющеним проти сонця оком. Я руками затулив вуха, потiм вiдняв. Нi. Двигтiло й скреготало далi, немов з надр планети видобувалися орди людожерiв. Менi здалося, що спокiйно, бо бiльше не вiдчував у собi звiра, який прокидається, коли зойк атаки виносить тебе з окопу. Звiр той лютує до першого дотику тiла до землi (либонь, це вже iнстинкт, здатний передаватися з поколiння в поколiння) i щезає враз, як електричний заряд. Тодi робиться тихо, наче в годину найбiльшої спеки серед залитих сонцем лугiв, коли все живе ховається i нiмiє.

«Не зачепило»,– було першою моєю гадкою. Я спробував звестися i знепритомнiв. У лазаретi згадав, що пив свою кров. Мене вирвало. Потiм я стiльки пiднiмався з окопiв, що втратив лiк. Але нiякий мудрець не переконає мене, що так поводяться на полi бою лиш необстрiлянi жовтодзьоби.

Цiкаво, що менi Загата скаже? Та вiн п'яний.

Гей, хто в лi-i-сi, озовися!..

Шапка на вусi, кожух розстебнений, баламкається кiнець ременя.

– Повсюдо-Повсюдо, ти єдиний, братику, кому виложити можу про муки свої та й про недоленьку!

А я бiдний, безталанний, Степ широкий – то мiй сват, Шапка, люлька – вся родина, Сивий коник – то мiй брат…

– Отже, я твiй коник, Федоре?

– Дай поцiлую тебе, Повсюдо-Повсюдонько.

– 3 якої оказiї?

– Бо я тебе, i-i-i, люблю.

– Нарештi, один знайшовся!

– Так, один, Повсюдо. Бiльше тебе нiхто не любить.– Загата перейшов на трагiчнi нотки.-Ти нетутешнiй.

– Ось тобi маєш.

– I химерний.

«Нi одна проблема духовного розвою людини не може бути вирiшена, поки народ невiльний…» Звiдки це?

– А ти гаразд випив.

– А що, Повсюдо? Не маю права? Маю! А Степан…Степан нехай їде. Я залишаюся тут. Буду їсти, буду пити, буду гуляти, буду спiвати. Степан нехай їде.

Сам п'ю, сам гуляю, Сам стелюся, сам лягаю…

– Федоре, а жiнка ж де?

– Ой Повсюдо! – Загата скривився i захитався з боку на бiк.– Жiнка… А що тобi потрiбно? Ти знаєш приказку, що… Зась, Повсюдо! Зась, от що я тобi пораджу.

I заспiвав.

Загата колись був дяком. Батько говорив, що другого такого голосу немає на всiй Галичинi. Одного разу з порога загорланив «За Сибiром сонце сходить», i на скринi погасла лампа. Вiдтодi щовечора над кутком зчинявся рев – то Загата, розкинувшись на лежанцi, гасив свiтло.

Вiн завсiди охочий похвалитися, що завдяки його голосовi iсторiя змогла повторити легендарну пригоду старокозацької доби. У вiйну багатьох з Колобродiв росiяни мобiлiзували пiдвозити боєприпаси. Дорогами Федiр розважав солдатiв, що голiруч брели на фронт, був свiдком сiчi пiд Буштинським лiсом, де полягло до тридцяти тисяч росiян. Розповiдають, що Загата пiсля цього принишк-приголомшила його приречена впертiсть «москалiв», що майже беззбройнi лiзли на австрiйськi позицiї i сотнями падали, пiдкошенi кулеметними чергами.

Загата чув, що кожний день вiйни коштує Росiї близько шiстдесяти мiльйонiв карбованцiв i присипляє до вiчного сну шiстсот двадцять шiсть солдатiв.. Першу цифру вiн не мiг собi уявити, а другiй не мiг повiрити – вiн бачив височенну могилу над тридцятьма тисячами трупiв, i в нього вироблялося внутрiшнє переконання, що такi могили виростають перед заходом сонця кожного божого дня.