Роман Андрiяшик - Люди зі страху

Пiвтора мiсяця Загата десь пропадав. Нарештi прибився, i на кожному волосся стало дибки: вiз його був вивершений новiсiнькими манлiхерами i набоями. Те, що вiн iз цим скарбом пересiк лiнiю фронту, межувало з чудом.

Незабаром росiйська армiя розвинула наступ. Вiдстань до бази збiльшилась, зв'язок був поганий, i валка закотилася в лiсок, який патрулювався австрiйцями. Обоз захопили, спорядження пiдiрвали на очах полонених, а самих їх погнали рити траншеї. Тут Загату впiзнали. Якийсь збiсiлий полковник велiв розстрiляти продажного галичанина.

«Прищавий унтер випровадив мене за виселок. Я в душi попрощався з жiнкою, з сусiдами, вiдлiчив десять крокiв. «Бий»,– кажу. Та доки нiмак заладував карабiн, доки цiлився, я бозна-скiльки передумав. Згадалась церква, я на криласi виводжу тропарi, молодицi втирають сльози. Тут менi раптом так завихторилося заспiвати, просто смертним хотiнням. Ага! Усе перезабув. Ну, мало не плачу. Тим часом унтер цiлиться, я тiльки шрам бачу в нього над правою бровою. З вiдчаю роззявив пащу – само пiшло. Витрiщаюся на нiмака, а видiти вже не виджу. Коли вiн нi з сього нi з того запускає в мене грудомахою. Я стою нiби прикутий. Грудка пролетiла мимо вуха. Унтер другою – я ледве спромiгся нагнути голову. Тодi я до нього задком i ходу…»

По справедливостi оцiнив Федорiв голос священик Охiтва. Це настiльки нудний чоловiк, що немає йому пiд сонцем рiвнi. Вiн наче пройшов катарсис од усiх людських гiдностей: нi характеру, нi поважностi, ще й гикавий. То ж заздрив малограмотному дячковi, який правив з п'ятого через десяте, однак доводив паству до слiз. Iз досади Охiтва причепився до Загати, що той зумисне перекручує слова в святому письмi. Федiр поїхав до знайомого дяка i завчив усю службу. Пописько ще бiльше став його запiдозрювати, тепер йому безнастанно причувалося, що Загата пересипає кондаки лайливими словами. За новим нагадуванням Федора прорвало, i вiн намолов Охiтвi три мiшки гречаної вовни. Священик сполотнiв, далi посинiв, потiм знову сполотнiв i наказав «братчикам» та «сестрицям» висловитися з приводу титаревої поведiнки (випробувана тактика для здирання шкури чужими руками, надто в пiслясоборну епоху). Тi плутано побубонiли, i .Федiр вилетiв з церковного персоналу. Того ж вечора з тими ж таки «братчиками» вперше до безтями напився.

З того часу вiддаленим хуторам стало зручнiше поклонятися господовi в Грушiвськiй i Буштинськiй церквах, а дехто з колобродiвчан, побачивши перед носом тацю для пожертвувань, кулею падав ниць i починав самозабутньо хреститися.

«Ой мiся-а-а-цю, мiсяче-е-ньку…»– схлипував Федiр на найнедосяжнiших нотах. На його цилiндричному, мов пiдрiзаний глечик, чолi басарунком виступила синя жила. Губи закопилилися фiгурними дужками. Не мiняючи тону, Федiр рикнув:

– Степан поїхав. Нехай їде…

– Котрий Степан?– запитав я.

– Брат стрiєшний. Подався до кадри10 воювати.– його золотистi очi горiли тьмяно, як двi згасаючi вуглинки – А ти до Шехтмана?

10 Великий Жовтень мав могутнiй вплив i на народи Австро-Угорськоi iмперiї, зокрема на населення захiдноукраїнських земель. Трудящi рiшуче пiднялися на боротьбу проти влади Габсбургiв, за соцiальне i нацiональне визволення. Хвиля революцiйних заворушень прокотилася па Станiславщинi, Львiвщинi, Дрогобиччинi, Тернопiльщинi. Проте на шляху до визволення народних мас стали буржуазнi нацiоналiсти, якi в жовтнi 1918 р. створили у Львовi «Українську нацiональну раду» i пiшли на змову з iноземними iмперiалiстами. Проголошена ними незабаром Захiдноукраїнська народна республiка (ЗУНР) в гнобленнi трудящих була гiдною спадкоємицею iмперiї Габсбургiв. Уряд ЗУНР створив блок iз петлюрiвською директорiєю проти Радянської влади на Українi. На захiдноукраїнських землях була проведена загальна мобiлiзацiя чоловiчого населення вiком вiд 18 до 25 рокiв. Стотисячна галицька армiя стала жертвою кривавої авантюри нацiоналiстiв. (Прим. автора).

– До Гривастюка. Контрактую камiнь на хату.

Загата недовiрливо змiряв мене поглядом, здригнувся.

– Здурiв, Повсюдо. Здурiв! Та ти знаєш, що ще може заваритися?

– Легковiрнi вiрили в Седан. Та справа така: десять мiльйонiв убили, двадцять скалiчили, кого далi нищити? Дiтей?

– Шiстнадцять рокiв уже багатьом сповнилось.

– Радуйся, ручко всезлотая…

Однак Загата перестав мене слухати. «Я мав їх за мудрiших,– бурмотiв вiн, дивлячись пiд ноги.– Гадають, що збiдали лиха. Готовi свiт поставити перед божим судом…» Далi перейшов на шепiт. Я пустився йти, та вiн рвонувся за мною.

– Повсюдо!