Роман Андрiяшик - Люди зі страху

– Аркушi на суворому облiку,– пояснив Гривастюк.– Значить, дiло облагодимо через кiлька днiв, з солiднiстю. На пiдпис поїдемо… Можна i в недiлю. Пiдходить? Чудово, бо ми при тiй нагодi побудемо на фестинi в честь проголошення української державностi. Оказiя обiцяє бути захоплюючою.– Гривастюк зигзагами опустив погляд на стiл, заховав папiр до шухляди.– Що стосується монети, пане Повсюдо, то, на мiй погляд, прибережiть фронтовi грошi. Вам же платили золотом? Роздобудьте паперової валюти.

– Даруйте, пане Гривастюк,– слушно втрутився я,– як тепер з грунтами?

– Так,– вiн злегка покосився на мене.– I за цим справи не стануть. Роздивiться поки, що.Вiйт на мить замислився i спитав: – Пробачте, пане Повсюдо, чому саме ви обрали Колоброди? Адже село селом залишиться.

– Не люблю мiста.

– Ага-ага…– Вiн посмiхнувся, ворухнув бровами.– Зрештою, свiдомi хлопцi й тут потрiбнi.– Вiн знову машинально виглянув, у вiкно.– А що зараз поробляєте?

Я навмисне довго не вiдповiдав, заставляючи його почекати. Гривастюк спочатку допитливо дивився на мене, тодi нервово переплiв пальцi, одвiв очi й знову вперся ними в моє чоло. .

– Два тижнi провалявся в лiжку. Допiру приходжу до себе.

– Г-га!..засмiявся Гривастюк.– На фронтi… там не до сну було! Правда ж?.. Дивно, що вас вiдпустили. Я маю на увазi,– поправився вiн,– зi Львова вiдпустили. Як менi вiдомо, галицьких хлопцiв з iталiйського фронту направляють у сiчове стрiлецьке вiйсько. Та, словом, я вам спiвчуваю, пане Повсюдо. На фронтi нелегко… I… ви справили б менi приємнiсть, завiтавши як-небудь у суботу чи в недiлю, погуторимо за тютюнцем…

– Щиро вдячний за запрошення,– я знемагав вiд задухи i болю в головi.– Лиш нудний я в компанiї.

– Що ви, що ви!– Гривастюк замахав руками.– Ви в батенька свого вдалися, а то був чоловiк тямущий: вiдкривав уста нехотя, але срiбнi слова казав. Цiкава була натура.

– Спасибi за добру пам'ять про батька.– Я звiвся.

Гривастюк теж встав, подав руку:

– То чекаю вас, пане Повсюдо.

– Дякую.

I I Надворi падав снiжок . Важке сiре рядно неба стелилося низько над головою. Днiстер душився в шумi крижаного лепу, замерзав. Я навгад ступав глибоким снiгом, пiдставивши вiтровi розхристанi груди.

Левадиха пiшла кудись на посиденьки. Я лiг i тут же заснув. А наступного ранку довго вiдлежувався. Читав колись, що флегматики й увi снi хочуть спати. Отак i я раптом, пiсля першої удачi, вiдчував утому в усьому тiлi i не мiг до норми вiдпочити.

Левадиха вже не раз iз грюкотом переставляла в сiнях кочергу, нарештi моторно переступила порiг, злими очима повела по хатi. Все ж запитала, лагiдно:

– Снiданок принести до лiжка?

– Зараз пiдведусь.

Одначе в сiнях старенька не стрималась:

– Носить пияцюгу ночами!

Я тихо одягся i подався за село. Кинувши в рiку гiлляку, йшов поволi за нею, поки не дочвалав до австрiйського декунка, що метрiв за триста вiд крайньої хати.

Бункер замело. Всерединi стояв холодний присмерк i ходили шелести: вiдлунював кригохiд iз рiки. Я обмацав стiни. їх вилили першокласним бетоном на сталi. Сiвши на гарматне колесо, що примерзло в кутi, я зробив першi пiдсумки моїх сiльських буднiв. Утiшного було мало. Ми здебiльшого пиячили. Але вчора вдалинi непевно заблискотiла непорушна зiрочка просвiтку, до якої хотiлося наблизитися.

Чого я й сподiвався, в Колобродах розмовляють зi мною стримано, поки. що не посягаючи на мою душу. Лиш Iванчук якось почав порпатися в моїй бiографiї, мов на власному городi. «Я трохи гордий,сказав вiн.Для цього є пiдстави, бо маю три роки гiмназiї, диплом слюсаря i два хрести за рани, та все ж бути «легшим» не завадить». Iванчук був п'яний. Торочив про новiтню добу вiдродження, про те, що нас «не перевiшають – не перестрiляють», i брудними закостенiлими пальцями розминав грудку смоли – вiн швець. Я йому вiдповiв, що люди середнього вiку часто несамохiть впадають у дитинство або в старiсть. Iванчук заклiпав. Тодi я пояснив, що в душi вiдбувається змiщення, i речi сприймаються в таємничому освiтленнi. «I в серцi починає витати бог,-поквапливо пiдхопив Iванчук.– Почуваєш себе, як у церквi великодної п'ятницi». «Це, це,погодився я.– Виходить, i з вами таке буває?». Вiн трохи здивувався, потiм насупився i попередив, що ми ще побалакаємо на делiкатнi теми. Хоч я «вчений», вiн заткне мене за пояс. Коли я додав, що навiть господня моральна хартiя для пригнiченої людини – один з видiв ярма, вiн накинувся на мене з кулаками. «Ти на го-о-спода намiрявся! – заверещав вiн.– Бо-о-га плюгавити?!» Iлля Гордiй (ми сидiли в Шехтмана) дав йому стусана, i вiн пiдiбгав хвоста.