Роман Андрiяшик - Люди зі страху

– Чого?

– А Степан поїхав, Повсюдо. Йой, горе, горе невеселе. З фронтiв збiгаються дезертири,– вiн пильно глянув на мене i, помовчавши, додав: – Дезертири заходяться будуватися, а цей готову хату покинув.

– Як ти думаєш, яке горе найстрашнiше?– запитав я, вiдчуваючи в горлi давкий клубок.

– Смертельне,– заiнтриговано, випалив Загата i вишкiрився.

– Те, Федоре, котре нiчого не вчить.

Загата постояв у п'янiй задумi, сплюнув i, прямуючи пiд паркан, кричав:

– Тебе однаково заберуть, Повсюдо. Ти спецiалiст… теєi убивати.– Вiн вирiвняним пальцем стукнув себе в скроню.-Тебе знайдуть, у-у-у! Знайдуть,– зареготав вiн.Тебе ж не демобiлiзували…

– Гляди менi,– визвiрився я,– бо так тебе мобiлiзую, що й на цвинтар не буде що нести. Короста! Самогонна. пика!

Загата справив малу потребу I впритул пiдступив до мене:

– Бити п'яного, Повсюдо? А може, я пожартував? Я ж тебе люблю, Повсюдо! Навiть якщо ти втiк з фронту, люблю. Ще й бiльше. Ой, не розумiєш мене, Повсюдо. Якби в моїх силах, я дав би тобi такий папiр, що тебе нiколи вже не взяли б на фронт. Та хто знає, може, я ще постараюся роздобути тобi такий папiр?..

– Iди спати,– попросив я його.– Я теж пожартував.

– Так, Прокопе,– сухо мовив Загата, i в його очах на одну мить проглянув презирливий жаль до мене.– Iду спати. Перед сном пiдставлю жiнцi лице, щоб злiсть зiгнала, а тодi засну. На мене нiхто не чигає…

У канцелярiї було добре натоплено. Гривастюк писав при свiтлi гасової лампи, захистившись од прямих променiв поставленою на ребро книжкою.

– Радий вас бачити,– буркнув вiн, на мить вiдiрвавшись од роботи.– Сiдайте, пане Повсюдо, я зараз.

Я взяв зi столу часопис. Рядки гнулися перед очима, як вужi: череп давив пудовою гирею.

«А що ти викинеш, пане вiйте?..»

Гривастюк од своїх попередникiв рiзниться бездоганним знанням польської i нiмецької мов, пiдтримує нацiоналiстiв i передплачує газети. Балакає Гривастюк мало i вагомо, смiється зрiдка, але як уже вибухне, то на весь рот, по-справжньому цiдить горiлку, проте напоїти його неможливо. Це середнього зросту ставний чолов'яга з круглим приємним обличчям, увiнчаним довгими запорозькими вусами. Вiд сили йому рокiв сорок. Вiн любить вдати з себе простодушного бiльш-менш обтесаного селянина, але нехай тiльки хто-небудь покладе пальця в зуби!..

– Фу!Гривастюк почухав за вухом.– Удень по господарству клопотався, то надолужую увечерi.

Вiн одкинувся на спинку крiсла, втомленi примружився. На скронях посiялася сивизна, та, кажуть, узрить вродливу молодичку– очi спалахують, як лемешi на сонцi.

Я розповiв, що мене привело, перекинувся з Гривастюком кiлькома загальними фразами. Вiн насуплено про щось розмiрковував, неуважно слухаючи мої вiдповiдi, i, здавалося, тiльки для того й розкривав рота з новим запитанням, аби додумати справу. Потiм раптом довiрливо поклав менi на колiно долоню i негадане схвалив мої намiри. Я злегка посмiхнувся: бiдна моя надiя вбралась у пищики, а пiр'ячко неодмiнно виросте. Тепер я Гривастюка слухав абияк. Проте вiн помiтив це i весело, по-змовницьки помахав олiвцем, який тримав у руцi, вклавши в свою посмiшку дивне натхнення: воно зближувало i пiдстьобувало до одвертостi.

Я вмовк. Тодi почав Гривастюк. Вiн заговорив масно-рясно, в п'яти реченнях охарактеризував сучасний момент, двiчi . торкався усiх сторiн свiту й закiнчив тим, що варто почекати з контрактами.

– Ми оце отримали циркуляр,– сказав вiн.– Рекомендують чисто геть переписати всi документи на вiдповiдних аркушах. На цьому тижнi маю їх привезти. Признатися, перше довiр'я – менi; в iнших селах не тiльки не будуть поки що приступати до переоформлення, але коли воно почнеться, то в присутностi вiдповiдальних працiвникiв з повiту. Декому з вiйтiв доведеться покоптiти в повiтових канцелярiях, а тодi за розпискою здадуть папери до сейфiв… Аркушi привабливо виглядають: з тризубцем (наше дерево життя кiнець кiнцем дочекалося змiни клiмату), лiнiї проведенi блакитною фарбою, поле пшеничного вiдтiнку, словом, усе як годиться. Можу, до речi, показати.– Гривастюк вийняв з шухляди аркуш, у задумi потримав його, немов вагаючись, тодi подав менi.

Я з цiкавiстю повертав аркуш сюди-туди, а коли Гривастюк визирнув у вiкно – дорогою проїжджала пiдвода,– швидко пробiг очима написане. «Свiдчення. Видане сього числа гр. Богдановi Онуковi, який за пiдтвердженням повiтового лiкаря п. Каюка не може бути використаний для вiйськової служби через хворобу серця». Пiдписи. Я згорнув аркуш удвоє i поклав на стiл. Чи не таке свiдчення хвалиться дiстати менi Загата, подумав я, добуваючи пушку з тютюном.