Роман Андрiяшик - Люди зі страху

Цiсар оскаженiв. З його обличчя звалився один нiс. Мене лихоманило, але я не замовк.

– Слухай ти! А чи не скажеш менi, що цiннiше – скарб чи влада? – Я ще не мiг вiдмовитися вiд спокуси що-небудь вивiдати для себе.

– З деякого часу – влада, бо це золотий процент, – просичав цiсар.

– Процент!.. Процент?!-Я отямився, з моїх очей текли сльози. За два кроки вiд мене перед статуєю скульбачився Iлля.

– Гордiю!

– Що-о-о?

– Замерзнеш, друже. Ходи, проведу тебе до хати. Iлля цокотiв зубами, попiд очима в нього засинiли пiдкови.

– Крiпися,мимрив я.– Богу душу оддаси. Я… Я гартований.

Ми з бiдою добрели до його домiвки i впали на лiжко.

Прокинувся я годин через три. Вiд болю розлiталася голова. Було прикро i шкода себе: я ж так добре почав!

Пiд важкою, ретельно набитою периною хмар на тиху дрiмоту хилився ще один день життя. Щиро побалакати б з ким-небудь. Бодай побалакати…

Сьогоднi я вийшов з дому пiзнiше. Ревека вже, повертається з крамницi. Iде весела, розмiтаючи кришталевi бризки снiгу. Шехтман – неймовiрний єврей: пiдходить настрiй з кимось посмiятися – смiється, треба поплакати – то плаче за компанiю. Видко, поборгував Ревецi чи щось приємне шепнув. А вона малим тiшиться. Лише раз ще перед вiйною,– було це серед лiта, i я стрiв її пiзно вночi,– щось змусило її спалахнути, як зiрницю в глибинi небес. Стрiв я її з мiшком, а подейкували, що Ревека охоча до чужих курей. Свiтив мiсяць. Ревека стурбовано посторонилася на стежцi, та в мiшку, наче на зло, пискнула курка.

– Звiдки, Ревеко?– спитав я.– Бродиш понад Днiстром, як русалка.

– Бо я – русалка – тихо мовила вона.

– Оце новина!

Ревека поправила мiшок:

– I для багатьох.

I мов мiж iншим розповiла, як з мiста нагодилась їй пiдвода до Грушiвки, а давно запрошувала тiтка, то Ревека провiдала родичiв, їй понавiшували гостинцiв.

– А ти з читальнi?

– Еге.

– Ой, стомилась,– поклавши мiшок, сiла на травi на сугiрку i, спершись на руку, випростала ноги.– Як свiчечка маячиш? Та побалакай з дiвчиною. Дивися: так тихо вночi, аж маркiтно. Як у байраку…

Вона вмостилася калачиком, пiдперла кулаком пiдборiддя i заглядiлася на золотi леза на рiцi, що купками громадилися до протилежного берега. Обличчя її обрамлювала домоткана опаска, на устах блукала лукава посмiшка, i вони ворушилися, мов вели з навколишнiм супокоєм якусь потаємну розмову. На щоках тiнями вигравали маленькi ямочки. У кожному її русi були натяк i обiцянка, i володiла вона цими секретами по-жiночому вправно, недарма плiткували в селi, що вона приймає чужих чоловiкiв.

Уже не пригадую, як зав'язалася бесiда про життя, про щастя, одначе вечiрня, яку вiдправила Ревека, залишилася для мене чимось особливим. Подiбної iмпровiзацiї менi не доводилося чути нi до того, нi пiсля того. Я слухав її в повнiй розгубленостi, пiдсвiдоме порiвнюючи Ревеку з вродливими, осяяними розумом царицями, яких у дитинствi бачив на срiбних монетах.

– Щастя…сказала Ревека. Потiм, зiтхнувши, повторила це слово i повела, повела як циганка ворожбу.– Це, Прокопе, коли… i ще коли, i ще, i ще… Коли надворi весна, все росте, дарує душу i тiло…

Я приголомшено дивився на неї, не смiючи пропустити жодного слова.

– …А ти йдеш полем з опалкою пшеницi i сiєш у пухку рiллю, а до тебе виходить твоя жiнка з дiточками, i ви усмiхаєтеся полю i людям…

Зi щирою слов'янською розчуленiстю я шкодував, чому Ревека не моя Марина. Тодi поклав би їй на колiна голову, втупився зором у Чумацький Шлях i мiркував би, що таке добро, а що таке зло…

– …I всi ви, хто вийшов на роботу i хто принiс на поле доброзичливе серце,– всi дивитеся на небо i кажете: «Ну, тепер пошли, господи, дощу!»

Менi од вдячностi хотiлося розцiлувати Ревеку, i я ледве стримувався, щоб цього не зробити, бо тодi я ще не соромився своїх почуттiв i не привчився чекати за них розплати вiд життя як за непогашену позичку. А також думав, що подiбне багатство може вживатися iз таким убозтвом лишень у наших краях; хоч воно початок чогось великого i неосяжного, його поглинуть скелi, береги, земля.

– …Хмара обiймав небо, починає блискати, i, коли ти розсипаєш останню жменю, падає перша крапля. Ти береш на плечi одну дитину, за руку – другу, жiнка складає до кошика миски, та навколо гримить, i вас перiщить дощ. Ви потюпали розмоклою дорогою, i дома на вас уже не лишилося сухого рубчика. Але ви смiєтеся, роздягаєтеся, вишиваними рушниками розтираєте тiло i кладетеся в лiжко, i вам вiдрадно вiд того, що котяться трiскучi iз дзвоном громи, слухаєте, як за вiкном цiвкотить вода i цiлуєтеся до впаду, i вам завихторюється поцiлувати навiть огненний язик блискавицi. А досвiта виходиш у поле. Видиш бiлий корiнець. Помiчаєш тих людей, котрi вчора сiяли поруч. Гукаєш: «Дай вам, боже, щасливо!» – «I вам того зичимо!» – одвiчають тобi…