Роман Андрiяшик - Люди зі страху

Я мотав на вус i кривився. Чому батько не перевезе нас у Карпати? Там дожили б ми щонайменше до двохсот. От надивилися б усячини!.. Та батько мовчки похитував головою, потiм, дратуючи Северина, стиха бурмотiв: «Скажи, добродiю, iнше: нема ось багатшого краю за наш, а люд споконвiкiв у злидотi». Пiсля цього вони заглиблювалися в полiтику, затiваючи не перший i не останнiй «бiг до моря"2, а я, понудившись, поки не показувалося сонце, нишком задкував до сiней – i до хлопцiв, лiпити снiгову бабу.

Вимушена тактика боїв мiж нiмецькою i французькою армiями пiд час першої свiтової вiйни: боячись бути обiйденою з флангу, i та i та армiя змушенi були розгортати фронт, поки вiн вперся в море. (Прим. автора).

Удома в нас перший день зими святкували. Мама спозаранку втискувала мене в стару «амунiцiю», i я вибiгав пробивати слiди. З хатнього сутiнку з-поза вiкон за мною стежили усмiхненi очi, i йшла напрочуд лагiдна розмова про те, наскiльки я вирiс, як змiнився. Розчервонiвшись на морозi, ховаючи в старезне дрантя закляклi пальцi, я волочив замети якомога довше, бо лиш цього дня батько з матiр'ю бесiдували так, нiби щойно побралися. Правда, вони в мене не їлись поїдом, як iншi. Ото пiднiме їх досвiток, i починається: того нема, i того нема, i те здалося б, i без того не обiйтися. А тодi мама з таким самим незаперечним правом, як на молитву, сiдала до вiкна плакати. Батько й собi раз по раз поглипував на вiкно, нiби вулицею повинен був пiдкотитися зi скарбами возище, що випадково десь забарився, нервово барабанив по скринi обрубком пальця (пам'ятаю з гуральнi дiдича Повча) i хмурився. Але, врештi-решт, нестаткам хоч трохи можна було зарадити роботою, i вона гнала їх iз хати. Мама зiтхала, мов важко їй було покидати свiй закуток скорботи, батько коротко лаявся: «Паршивий свiт! Видко, не проживеш, як не будеш кривдити!»

Мене обступала самотина. Вибравшись на горище, я цiлував надщерблену татарську шаблю, видобуту з Днiстра ще маминим дiдом, i з розгону встромляв у стрiху на страх ворогам…

Батько розмовляв зi мною мало. Та все, що. вiн при менi казав, чогось глибоко западала в пам'ять. Довго, примiром, мучили слова: «В українцiв гiрка доля, як у негрiв». Скiльки я не мiзкував, що те може означати, так i не дiйшов смислу. Проте, можливо, за цi дивнi реплiки я дуже любив батька. Я їх згадував i в гiмназiї (особливо пiсля того, як почув, що Атлантиду поглинула земля, а друїдiв – цивiлiзатори 3), i пiсля того, як мене вигнали, i я вчився майстерки у Львовi, i в окопах.

Уряд Австро-Угорської iмперiї вiв полiтику на асимiляцiю населення Захiдної України. «Цивiлiзатори» проголошували «Цезар пiдкорив друїдiв, спаливши Алезiю» (малися на увазi iсторичнi i культурнi здобутки друїдiв).

У передвоєннi роки батько несподiвано замкнувся. Мовчить, немов полудень, нагнiчений спекою Я боявся за нього. бо, здавалося, вiн ось-ось вчинить щось непоправне. Нiби вiдчуваючи мою тривогу, вiн, бувало, запитливо зиркне на мене, примружить очi i… наче щось важливе згадавши, iде геть. У мене серце було не на мiсцi: чого криється, з чим? А тепер я знаю: коли в мряцi гине надiя, людина починає жити самотужки. Жахливий тодi двобiй з життям, сповнений прикрих випадковостей, дикостей, дивини (може, й мене таке чекає…). Але на думку спадає болючiше: а що, коли з якоїсь причини батько не хотiв дiлитися своєю присмерковою тугою i смутком?

Нема. I привид, мабуть, бiльше не прийде.

Од усього зостався куций пружечок споминiв, щоб не забувати. Десь я чув, що спомини спонукують розшукувати втрачене. Не зичив би нiкому. До минулого звертаються, коли несила жити сучасним i коли мусиш починати з того, на чому тебе вихопило iз колiї. А шанси?.. Побачимо.

Зима. Як колись, село димить кiзяками. Вiтально похитують гiллям ялицi, небо – мов нерозоране поле, поле – як зачарована, сповита в саван красуня, яка от-от схопиться i усмiхнеться людям. Ба нi! Не скоро. Тiльки-но листопад. До речi, я охрестив би цей мiсяць тронопадом, якби справа лише в тронах. Насправдi до весни далеко…

А тепер назад, Прокопе. Холодно. Нинi вже грiх, якщо минеться без чарки.

У наших Колобродах звичайнi люди, i живуть вони звичайним життям. А як взяти загальнiше, то що свiт, те й вони. Я тричi обiйшов Гривастюкову канцелярiю i тричi опинявся перед дверима крамницi. Там iшла дискусiя на близькi менi теми. Хмiльний гамiр заманив мене.

У тютюновому чаду на широких ослонах сидiли розважливi газди i цiдили вино.

– Нiмець хитрий, як лис: буцiм здався, а насправдi…

– А ви знаєте, що Льєж бомбардували з чотиристамiлiметрових гармат?