Ірен Роздобудько - Ранковий прибиральник

«… Ленц спрагло дивився на батарею пляшок.

— Чи не скрутити нам шию однiй iз них?

— Це повинен вирiшити Роббi, — сказав Кестер. — Людина одержала подарунок, а ти до неї з такими прозорими натяками. Некрасиво це, Ґотфрiде.

— А змушувати дарувальникiв здихати вiд спраги, по-твоєму, красиво? — вiдповiв Ленц i вiдкоркував пляшку.

Вiдразу майстерня сповнилась ароматом рому.

— Святий Мойсею! — вигукнув Ґотфрiд.

Ми почали принюхуватися.

— Не запах, а просто якась фантастика, Отто. Для гiдних порiвнянь потрiбна найвища поезiя…»

Вiдчуття було таке, нiби хтось устромив залiзну палю в моє забетоноване нутро й намагається розколупати цей монолiт. У мене навiть зуби звело. Три товаришi… Я, Дмитрик i Серж… Однокласники. Потiм — одногрупники. Дмитрик щез першим — у горах, десь на Тянь-Шанi, його тiла так i не знайшли. Вiн був одержимий iдеєю зустрiти Снiгову людину i, як розповiдали пiзнiше тi, хто покинув його в горах, Дмитрик, дiзнавшись про закiнчення експедицiї, вирiшив шукати сам. Пiзнiше я багато разiв переглядав вiдомi невиразнi кадри з зображенням йєтi, й менi спадало на думку, що Дмитрик зрештою знайшов цих iстот i просто не захотiв повертатися. Може, вони були кращi вiд нас… Серж процвiтає в Едмонтонi з дружиною-мулаткою i трьома дiтьми.

Про себе взагалi помовчу. Нiчого доброго…

Я не помiтив, що пробув у номерi бiльше часу, нiж належалося. Схопився, як ужалений, молячи Бога про те, щоб господарка книжки не зайшла до кiмнати; швидко вичистив килим, витер пилюку, перестелив простирадла, iдеально розрiвняв поверхню ковдри й так само дбайливо поклав на мiсце книжку. Менi було шкода випускати її з рук: вона була як жива. Менi хотiлося сховати її пiд полу робочої куртки й забрати з собою. Двi хвилини в мене залишилося на лазничку. Там теж було вiдносно чисто. Я замiнив рушники, розклав на поличках мило, шампунь та iншi дурницi. Кинувши останнiй погляд на результати своєї роботи, я помiтив, що бiля дзеркала лежить зворушливий тюбик зубної пасти, перечавлений у «талiї«. Дивина! Саме за це я одержував прочухани спершу вiд матерi, пiзнiше вiд Свiтлани, але так i не позбувся цiєї звички, яка дратувала всiх моїх жiнок, — вичавлювати тюбик вiд середини…

О третiй годинi ночi я вийшов вiд Марiї де Пiнта. На сон менi залишалося години двi-три. Вулицi все ще були переповненi людьми — переважно молоддю — i гули, як вулик. Дверi дансингiв були вiдчиненi навстiж i, як завше, в темних залах товклося чимало народу. Я подумав, чи не краще менi просидiти в пабi цi нещаснi двi години, адже все одно не висплюсь. Я завернув до Аль Венетто. У нього на околицi було тихiше, нiж у центрi, та й публiка солiднiша. Вирiшив пити «Grand marnier», — як найостаннiший сноб, а ще купив i синiй «Gauloises». Перед Марiєю я почувався негiдником, адже буквально п’ятнадцять хвилин тому затято вiдмовлявся пройтися з нею куди-небудь, присягнувши ледве не на Святому Письмi, що пiду просто додому. Якщо вона зателефонує, докорiв не уникнути. Хiба що збрешу, нiбито приймав душ i не чув дзвоника. Симпатяга Аль радiсно замахав руками понад шинквасом i зацокав язиком, коли я, замiсть звичного пива, замовив «Grand marnier».

— Що сталося? — спiвчутливо запитав вiн.

Я зморщив чоло, намагаючись згадати, що ж сталося. I що взагалi могло статися?…

— Принеси другу чарку для себе, — сказав я. — Випий коньяку, якщо хочеш. Я пригощаю.

Його нiколи не треба було просити про щось двiчi. Аль оглянув зал — чи все в порядку? — i присiв за мiй столик.

— Ти читав «Трьох товаришiв»? — запитав я.

— Трьох? Товаришiв? — Аль утупився поглядом у стелю i кiлька хвилин зосереджено мовчав.

— Не напружуйся, Аль, це я так… Питання чисто риторичне.

— А що це за товаришi такi? Чим вони знаменитi?

— Та нiчим. Просто це гарна книжка, я її читав дуже давно. Навiть забув, коли…

— Ти що, знудився? — в нього була приголомшлива риса — вiн завжди вцiляв у «яблучко», причому зовсiм випадково. Напевно, вiн мiг бути першокласним снайпером. — Тобi тут не подобається, Майкле? Тобi потрiбно розпружитися, зайнятись якоюсь чоловiчою справою. Хочеш, я познайомлю тебе з Еджiдiо?

— Хто такий Еджiдiо? — спроквола запитав я.

— Еджiдiо-акула.

— Чому — «акула»? — я зовсiм забув, що тутешнi мешканцi за традицiєю дають один одному рiзнi прiзвиська.

— Його дiд на початку 40-х пiймав бiля цих берегiв здоровенну акулу, — пояснив Аль.

— Он як… То що ж це за Акула?

— Мiй сусiд. Професiя в нього цiкава, не порiвняєш iз нашими, — вiн пiдводний археолог.