Ірен Роздобудько - Ранковий прибиральник

Це було дивно, адже тут iще стiльки всього недослiдженого на сушi. Я часом дивувався, що ведеться так мало археологiчних дослiджень, тодi як копати можна було в кожнiм дворi, на кожнiй вулицi, вже не кажучи про безлюднi мiсця. Той самий Гiпогей, пiдземний храм, про який я вже оповiдав, знайшли, коли якийсь пан почав розбудовувати свiй льох!

— Вiн займається дайвiнгом? — не зрозумiв я.

— Та нi! Дайвiнг — це для туристiв, а Еджiдiо-акула пiднiмає затонулi кораблi. Знаєш, скiльки їх тут?! — Аль знову зацокав язиком. — Акула малює мапи, а потiм працюють водолази. Але я скажу тобi, Майкле, по великому секрету — вiн, Акула, шукає золотого сокола.

Я вже звик до таких розмов, бо чув їх постiйно, в рiзних варiантах, — варто було лише засiсти в пабi, де пiсля роботи збираються мальтiйцi.

— Приходь до мене якогось вихiдного. Їй-Богу, Еджiдiо — цiкавий хлопець, а я, знаєш, не дуже знаюся на всяких тонкощах, менi важко балакати на деякi теми. Та й нiколи.

— Дякую, Аль, як-небудь зайду, — я раптом подумав, що, мабуть, мене тут вважають щонайменше дивним, а може, навiть «голубим». Я вдячний усiм, хто не вiдштовхнув мене, прийняв майже як свого. Я навiть став схожий на корiнного мальтiйця — хiба що вищий на зрiст, а ще волосся, яке має дурну здатнiсть вигорати на сонцi. У мене теж з’явилося прiзвисько — «водожер», не дуже благозвучне, але цiлком справедливе: коли мене припхали на цей берег, я був майже непритомний. Прiзвисько — це вже дещо, це майже як громадянство, навiть важливiше. Це — статус iз можливiстю надбати оселю й нащадкiв, яких так само будуть iменувати «водожерами», праправнуками Майкла-водожера. Можливо, це непогана перспектива…

Я замислився. Менi раптом страшенно захотiлося згадати, що вiдбувалося в книжцi пiсля уривка, що його встиг пробiгти очима в 713-му номерi. На подив, я нiчого не мiг згадати, все поставало в уявi на рiвнi асоцiацiй: автомобiльна майстерня, дощ, ром, дiвчина, що потiм померла… Я вирiшив завтра ж пiти в букiнiстичну крамницю й розшукати там цю книжку. Напевно, в англiйськiй версiї вона виглядає краще, нiж оте зашмульгане видання.

Через двi-три години протилежний берег, який було добре видно з вiкна, зрожевiв, а моя пляшка спорожнiла. Аль Венетто вже шкрiб вiником по пiдлозi. Свiтанок тут якийсь незвичайний — острiв наче пiдiгрiвався i пiдрум’янювався зсередини, мов яблучний пирiг у духовцi. Бiлястi кам’янi мури, що охолонули й потьмянiли за нiч, наливалися теплом, набуваючи медвяного вiдтiнку, а верхiвки веж покривалися зацукрованою сонячною скоринкою.

Сьогоднi я вперше не голився i не стояв пiд душем — треба було йти на працю просто звiдси, з бару. По дорозi звернув на кам’янистий майданчик перед морем, роздягнувся, поквапом пiрнув у прозору прохолодну воду. Якщо пан Пiро не помiтить невеликої щетини i трохи запалих очей, усе обiйдеться. А вдень я пiду додому й вiдiсплюся.

У службовiй кiмнатi дiвчата вже перевдягалися, поправляли зачiски й укомплектовували вiзки. Настрiй у них був гарний — попереду вихiдний.

— Що робиш завтра? — запитала мене Сiбiлла. — Хочеш, поїдемо з нами на Комiно, попiрнаємо? Вiзьмеш iз собою свою дiвчину.

— Дякую, Бiллi, ти справжнiй друг, — вiдповiв я. — Але я, мабуть, буду вiдсипатися.

— Як знаєш. Але врахуй — пропозицiя чинна до завтрашнього ранку! Ти готовий? Пiднiмемося разом?

— Авжеж!

Я швидко накинув бiлу бавовняну куртку, i ми рушили до службового лiфта: Сiбiллi — на п’ятий, менi — на сьомий. Дверi дзеркальної кабiни безшумно вiдчинилися перед нами.

— Слухай, — менi раптом дуже захотiлось її про це запитати, але я не знав, як правильно сформулювати запитання, щоб воно не здалося дивним. — А тобi доводилося знайомитися з гостями нашого готелю?

Сiбiлла здивовано позирнула на мене.

— А навiщо? Для чого вони менi? Все одно тут зазвичай не дають чайових, адже наш готель працює за схемою «all inclusive». А що?

— Так… Iнодi менi просто цiкаво, за ким ми прибираємо? Хто вони? Вiдкiля?

— Я про це не задумуюся. Нiчого цiкавого. Туристи, бiзнесмени, науковцi, божевiльнi пiрнальники… Вавилон! Ну, менi пора! Не забудь: пропозицiя чинна!

— Хай щастить!

Дверi лiфта м’яко зачинилися за нею.

…У 713-й я ввiйшов, ледве волочачи за собою проклятий вiзок. Ба, тут узагалi не було чого прибирати! Уперше зi схваленням i зловтiхою я впiймав себе на тому, що в менi зароджується пофiгiзм. Менi тiльки було цiкаво, де книжка. Цього разу я знайшов її на дзеркальному столику, у нiй була закладка, пересунена десятьма сторiнками вперед. Не густо. Очевидно, панi не надто швидко читає. Звiсно, хiба сюди приїжджають для того, щоб читати, а тим бiльше — перечитувати? Те, що книжку взяли перечитувати, у мене не викликало жодного сумнiву. Якщо, звичайно, її господарцi не п’ятнадцять рокiв. А це, судячи з добору косметики, малоймовiрно. Я швидко застелив лiжко, не надто дбаючи про iдеально гладеньку поверхню ковдри (для громадянки з колишнього Союзу — зiйде!), витрусив у пакет умiст кошикiв для смiття, змахнув неiснуючий пил. I, як злодюжка, вiдкрив книгу. Тепер головний герой сидiв у кондитерськiй i сперечався з товстою бюргершею… Я позирнув на попiльницю. Помiтив: там лежали обгортки вiд льодяникiв «Барбарис». Я ще пам’ятав цi червонi довгастi ягiдки, намальованi на срiбному тлi. От тiльки смак геть забув. Далi на мене чекало ще одне маленьке вiдкриття: кiлька таких самих обгорток були складенi «корабликами». Та що ж це?!